Породила мати
В зеленій діброві,
Дала йому карі
І чорнії брови.
Китайкою повивала,
Всіх святих благала,
Та щоб йому всі
Талан-долю
Пошли тобі матер
Тії благодати,
Всього того, чого
Не зуміє дати».
До схід сонця воду брала,
В барвінку купала,
До півночі колихала,
До світа
Е… е… лю-лі,
Питала зозулі,
Зозуля кувала,
Правдоньку казала.
Буду сто літ жити,
Тебе годувати,
В жупані ходити,
Буду панувати.
Ой виростеш, сину,
За півчварта року,
Як княжа дитина,
Як ясен високий,
Гнучкий і дебелий,
Щасливий,
І не одинокий.
Найду тобі
Хоч за морем синім.
Або крамарівну,
Або сотниківну,
Таки панну, сину.
У червоних черевиках,
В зеленім
По світлиці походжає,
Як пава, як пані,
Та з тобою розмовляє.
В хаті, як у раї!!
А я сиджу на покуті,
Тілько поглядаю.
Ой сину мій, сину,
Моя ти дитино!
Чи є кращий на всім світі,
На всій Україні!
Нема кращого й не буде
Дивуйтеся, люди!
Нема кращого!.. а
Долю роздобуде».
Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала?
Чи є ж таки на сім
Слухняная доля?
Ох, якби-то… вміла б
З німецького
Своїм діточкам
І долю, і волю,
Та ба… а зле
Зустрінеться всюди
І на шляху, і без шляху,
Усюди, де люди.
Кохалася мати сином,
Як квіткою в гаї,
Кохалася… а тим
Батько умирає.
Осталася удовою,
Хоч і молодою,
І не одна… та все ж
З горем та
Пішла вона до
Поради
Присудили
У наймах служити.
Ізнищіла, ізмарніла,
Кинула господу,
Пішла в найми… не
Лихої пригоди.
І день і ніч працювала,
Подушне
І синові за три
Жупанок купила.
Щоб і воно, удовине,
До школи ходило.
Ой талане, талане,
Удовиний поганий!
Чи ти в полі, чи ти в гаї,
Обідраний цигане,
З бурлаками гуляєш?
Тече вода і на
Багатому в хату.
А вбогому в яру
Криницю копати.
У багатих ростуть діти
Верби при долині;
А у вдови одним одно,
Та й те, як билина.
Діждалася вдова долі,
Зросту того сина.
І письменний, і вродливий
Квіточка дитина!
Як у бога за дверима,
Вдова панувала;
А дівчата
І рушники дбали.
Полюбила багатая
Не поцілувала,
Вишивала шовком хустку
Не подарувала.
Крались злидні із-за
В удовину хату.
Та й підкрались… Стали
В кайдани
Та повезли до
Битими шляхами.
Пішла й вдова з
З дрібними сльозами.
Де на ніч ставали,
Сторожу давали,
Стару вдову до
Та й не допускали.
Ой привезли до
Чуприну голити;
Усе дрібні, усе малі,
Все багатих діти.
Той каліка недоріка,
Той не вміє стати.
Той горбатий, той багатий,
Тих чотири в хаті.
Усі невлад, усіх назад,
В усіх доля мати.
А у вдови один син,
Та й той якраз під аршин.
Покинула знову хату,
Синову господу;
Пішла в найми, за хліб
Жидам носить воду.
Бо хрещені не
Стара,— кажуть,— стала,
Нездужує…» — і
В вікно
Христа ради.
Не дай, боже,
Такого дожити,
Не дай, боже, в
І пить попросити.
По копійці заробляла,
Копу назбирала.
Та до сина лист писала,
У військо послала
Полегшало.
Минає рік,
І другий минає,
І четвертий, і десятий,
А чутки немає.
Нема чутки; що тут робить?
Треба торбу
Та йти… іти собак
Од хати до хати.
Взяла торбу, пішла селом,
На вигоні
І в село вже не верталась,
День і ніч
Коло коворот.
А
За літом минає.
Помарніла, скалічіла,
Ніхто й не пізнає.
Та й кому там
Каліку убогу.
Сидить собі та
В поле на дорогу.
І світає, і смеркає,
І знову смеркає,
А москаля, її сина,
Немає, немає.
Понад ставом
Хитається очерет.
Дожидає сина
До досвіта вечерять.
Понад ставом
Шепочеться осока.
Дожидає в темнім
Дівчинонька козака.
Понад ставом вітер віє,
Лози нагинає.
Плаче мати одна в хаті,
А дівчина в гаї.
Поплакала
Та й стала співати;
Поплакала стара
Та й стала ридати.
І молилась, і ридала,
Кляла все на світі.
Ох, тяжкі ви,
У матері діти!
Скалічені старі
До бога здіймала,
Свою долю проклинала,
Сина вимовляла.
То од жалю
І мовчки
Та на шлях той на
Крізь сльози дивилась.
І день і ніч
Та й стала
Чи не чув хто, чи не
Москаля-солдата,
Мого сина?..» Ніхто не чув,
Ніхто і не бачив.
Сидить вона, не йде в село,
Не пита й не плаче,
Одуріла!.. і
Муштрук, то лає,
То годує, як дитину,
Й сином називає,
І нищечком
Крізь сльози
Змія хату запалила,
Дітям каші наварила,
Поморщила постоли,
Полетіли москалі.
Сірі гуси в ірій,
По чотири, по
Полетіли — гел-гел!
На могилі орел,
На могилі серед
У козака вийма очі,
А дівчина в темнім
Його з війська виглядає».
Вдень лазила на смітниках,
Черепки збирала,
Примовляла, що
Гостинця ховала.
А уночі
І
Селом ходить — то співає,
То страшно голосить.
Люди лаяли… бо, бачте,
Спать їм не
Та кропиву під їх
І бур’ян топтала.
Діти бігали з
Удень за
По улицях та,
Дражнили Совою.6 мая 1844,
Б
