Упізнаєш мене вві сніі видихаєш:— Мій
Та всюди люди мовчазніхитають скрушно:— Вона
Як порошинку, на рукахнесу тебе й боюся вітру,і замість тіні — хилиткалоскоче ноги пляма світла.— Любове, — шепочу, — збудись,бо люди
І камінь падає униз,кругом — безмежне поле.
Мов порошина, чистий звукугору підлітає;і косить гостра тінь травуі п’яти
Хто на життя мене прирік,в якому ти відсутня?
Покіс вузенький, як мій вік,та вітер дме могутній.
Він порошиною женеі голос розпинає.
Хтось звідкілясь гука
Гукає?..
Проклинає…***