Пелюстки старовинного романсу
Той клавесин і плакав, і плекавчужу печаль.
Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,проціджуючи музику крізь воло.
Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романспрекрасних слів одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов’ї,своє гніздо щодня звивають будні,упав романс, як він любив їїі говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,до нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика.
Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали.
Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.
Ліна Костенко
Other author posts
Червоні краплі глоду
Блюстителі, халтура — ваше хоббі Ви, фабріканти вір і недовір,зробити вам би по духовній пробі —вас забракує кожен ювелір Номенклатурні дурні, бюрократи,пласкі мурмила в квадратурі рам Ваш інтелект не зважать на карати,а щонайбільше...
Коректна ода ворогам
Мої кохані, милі вороги Я мушу вам освідчитись в симпатії Якби було вас менше навкруги,—людина може вдаритись в апатію Мені смакує ваш ажіотаж
Біла симфонія
Було нам тоді не до сміху Ніч підняла завісу –біла симфонія снігупливла над щоглами лісу А ліс, як дрейфуюча шхуна,скрипів, у льоди І хлопець, зворушливо юний,сказав із дорослим смутком:– Ти пісня моя лебедина,останнє моє
За чорно-синьою горою на схилку радісного дня
За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня, Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня Зеленим пензликом тополі — кривенькі кігтики в крові Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві