Вітер в гаї не гуляє
Вночі спочиває;
Прокинеться —
В осоки
Хто се, хто се по сім
Чеше косу? хто се?..
Хто се, хто се по тім
Рве на собі коси?..
Хто се, хто се?» —
Та й задріма, поки
Край
Хто се, хто се?» — спитаєте,
Цікаві дівчата.
Ото дочка по сім боці,
По тім боці мати.
Давно колись те
У нас на Вкраїні.
Серед села вдова
У новій хатині,
Білолиця,
І станом висока,
У жупані; кругом пані,
І спереду, й збоку.
І молода — нівроку
А за молодою,
А надто ще за вдовою,
Козаки
Так і ходять.
І за
Козаки ходили,
Поки вдова без
Дочку породила;
Породила, та й байдуже;
Людям
В чужім селі покинула:
Отака-то мати!..
Постривайте, що ще буде!
Годували
Малу дочку, а
В неділю і в
З жонатими, з
Пила та гуляла,
Поки лихо не спіткало,
Поки не та стала:
Незчулася, як
Літа
Лихо, лихо! мати в’яне,
Дочка червоніє,
Виростає… Та й
Ганна кароока,
Як тополя серед поля,
Гнучка та
Я Ганнусі не боюся!»
Співає матуся;
А козаки, як хміль отой,
В’ються круг Ганнусі.
А надто той рибалонька,
Жвавий, кучерявий,
Мліє, в’яне, як
Ганнусю чорняву.
Побачила стара мати,
Сказилася
Чи бач, погань розхристана,
Байстря необуте!
Ти вже виросла, дівуєш,
З хлопцями гуляєш.
Постривай же, ось я тобі!..
Мене зневажаєш?
Ні,
І од
Зубами скрегоче.
Отака-то бува мати!..
Де ж серце жіноче?
Серце матері?..
Ох, лихо,
Лишенько, дівчата!
Мати стан гнучкий, високий,
А серця — не мати.
Ізогнеться стан високий,
Брови полиняють,
І незчуєтесь; а
Сміючись
Ваші літа молодії,
Та й скажуть — ледащо!
Тяжко плакала Ганнуся,
І не знала, за що,
За що мати знущається,
Лає, проклинає,
Своє дитя без
Байстрям нарікає.
Катувала, мордувала,
Та не помагало:
Як маківка на городі,
Ганна розцвітала;
Як калина при
Вранці під росою,
Так Ганнуся червоніла,
Милася
Заворожена!.. стривай же!
Шепче люта
Треба трути роздобути,
Треба йти
Стару
Найшла відьму,
І трути достала,
І трутою до схід
Дочку напувала.
Не помогло… Кляне
Той час і годину,
Коли на світ
Нелюбу
Душно мені; ходім, дочко,
До ставка
Ходім, мамо».
На
Ганна роздяглася,
Роздяглася,
На білій сорочці;
Рибалонька
Мліє на тім
І я колись… Та цур йому!
Сором — не згадаю.
Як дитина,
Себе забавляє,
Гне стан гнучкий, розгинає,
На сонечку гріє.
Мати дивиться на неї,
Од злості німіє;
То жовтіє, то синіє;
Розхристана, боса,
З роту піна; мов скажена,
Рве на собі коси.
Кинулася до
І в коси
Мамо! мамо! що ти
Хвиля роздалася,
Закипіла, застогнала
І обох покрила.
Рибалонька
З усієї
Кинувсь в воду; пливе,
Хвилю роздирає,
Пливе, пливе… от-от доплив!
Пірнув, виринає
І утоплену
На берег виносить,
Із рук матері
Вириває
Серце моє! доле моя!
Розкрий карі очі!
Подивися, усміхнися!
Не хочеш? не
Плаче, пада коло неї,
Розкрива,
Мертві очі.
Подивися!..
Не чує, не
Лежить собі на пісочку,
Білі
Розкидала; а за
Стара люта мати:
Очі вивело із
Од страшної муки;
Втеребила в пісок
Старі сині руки.
Довго плакав
Нема в мене роду,
Нема долі на сім
Ходім жити в
Підняв її,
Хвиля застогнала,
Розкрилася, закрилася
І сліду не
З того часу ставок
Заріс осокою;
Не купаються дівчата,
Обходять горою;
Як угледять, то
І зовуть
Сумно-сумно кругом
А вночі, дівчата,
Випливає з води мати,
Сяде по тім боці;
Страшна, синя,
І в мокрій сорочці,
Мовчки дивиться на сей бік,
Рве на собі
А тим часом синя
Ганнусю виносить.
Голісінька, стрепенеться,
Сяде на
І рибалка випливає,
Несе на
Баговиння зеленого;
Поцілує в очі
Та і в воду:
На гнучкий дівочий,
На стан голий подивиться.
І ніхто не
Того дива, що
Серед ночі в гаї.
Тілько вітер з
Шепче:
Хто се, хто
Сидить сумно над водою,
Чеше довгі
Петербург, декабря 8, 1841 року
