Ми потопаємо усе своє життяв минулому і нас не врятуватизникаємо й на берег черепиз імли виносятьокеанські
Той гине у штормах величних змінтой скаженіє в мертвім штилі будень —лиш хилитає дзвони течіяв каплицях
Та ще вони бентежать берегиті дзвони не розколоті — зарослітравою небуття і їм у тактщось метроном відлічує прибоюале ніяк не може полічитибо океан то є не сума хвильа нескінченність
Сріблясті риби й бронзові птахимісцезнаходження тих дзвонів знаютьадже вони луна їх у живемутована і вранішні рибалкиїх випускають з неводів своїхі щось кричать услідзірвавшись раптом в таїну із
Летючого Голландця”.
