Надвечір’я

Напоєна вогнем, насичена паланням,

зависла над селом підхмарена блакить,

поширшала, мов звук, вечірня мить зростання:

женеться вгору тінь — її не зупинить.

І збільшена бджола свій лет дзижчанням ширить,

і ворон на біду ув оці почорнів,

прокреслив чорне «кар» розірваним пунктиром,

мов нитку простьобав на сизім полотні.

І тягне череда в село духмяну хмару,

дійниці аж гудуть, розпечені за день,

ще мить — все спалахне, бо шибки повні жару,

все піде під вогнем, все витлиться упень.

Чи ж варто наживать і множить зайве збіжжя,

щоб підживлять щодня пожежу хижівну?

Живи, як і живеш, — відкрито все навстіжжя,

щоб, як росина, міг на сонці спалахнуть.