Наснилося, немовби я
Там, де людська ще не була нога;
І ніби я тепер
З самим люцифером
Він мій слуга.
На Місяці стою чи то на хмарі,
А на ногах моїх висить ланцюг.
Я ним поєднаний із кимось в
Серед брудних тюремних волоцюг.
Вони ворушаться, немовби черви
Людського в них давно уже нема.
Та друг задля натхненної
Мене від них у небо підійма.
Запитую:— Гей–гей,яке це коло?
Люцифере, признайся: де я, де?..
Він посміхається:— Віршуй,
Миколо.
За мною жодна з рим не пропаде.
Зненацька починаю розуміти:
Занадто хитрий у слуги смішок.
І що воно за отака приміта:
Він сторінки ховає у мішок.
Хапає, ніби у шинкарки здачу,
Хоч я ще не спиняю олівця.— Ха–ха, віршуй… А я вже добре бачу:
У мене не лишилось ні слівця.
Я пробую ланцюг зірвати з себе
Та видно, що майстри були не ті.
Аж ось заявляється посеред
Син Божий, розіп’ятий на хресті.
Він в темний простір подивився
І нагадав, прогнавши мертву тінь,
Що Слово —
Безсилі проти
Всі хитрощі
Амінь.
