Посеред степу

Самітно, сирітно під вигином

Хто ми з тобою?

Пасерби долі?

Ти ж бо щасливіший, камінь-нескреба, —вічно сидиш на життєвім престолі.

Нехтуєш навіть нашим вітанням,тупо вдивляєшся в простір стооко,мовби очікуєш завше світання,рушення гір, кам’яного

Кібчик сідає на тебе, неначехоче до зору ще й свій

Б’ється в заглибинки промінь гарячий,щоб твою думу важку

Може, ти з нуду знетямивсь, бовване,і струмування часу не чуєш?

Наші ж тіла, мов решета ті драні, —з кожної судинки б’є

Навіть не втримали пам’яті роду:

Хто ми?

Магогині діти?

Сколоти?

Завше обернені зором до

Правда, не знаємо, камене, й хто ти?

В землю углибивсь ти дужче, ніж сущі, —чуєш всі здвиги, всі

Став я на тебе — розгледіть грядуще,та й захолов, скам’янів в онімінні.***