Ґрунтуймо собі ніч, бо йде вода висока.
Окличники сурмлять в зелену бугилу,і ручі конюхи вже білять коням боки,і так, без поводів, пускають їх на луг.
Підрізуйте вогонь, перейнятий у спадки,розшийте житла всі і цямрини замкніть:іде вода до нас через широку кладку,кладіть до ніг її просту вербову віть.
Бо ж це все — вочевидь, як сум’яття загальне,надходини, і сплеск, і подихи устріть;і кожному в руці цвіте стебло клечальне,що хочуть, як свічки, в цвітінні відгоріть.
Прихильна будь єси до нашого днювання,до суєти суєт, до спевнених надій.
На нитці сировій заграєм величанняз присвятою себе — потульності твоїй.***
