O pie?ni gminna! ty stoisz na stra?y Narodowego pami?tek ko?cio?a,
Z archanielskiemi skrzyd?ami i g?osem Tu czasem miewasz i bro? archanio?a.
MickiewiczТарасе, спогадай, як ти за
Хотів летіть у вирій по морозу,
Де вольна мати з вольними
І дочками пахучу щипле розу,
Любові цвіт, знаменуваннє
Блаженного життя на високостях,
Лестивий цвіт, як щастє легкокриле,
Як син про вірну дружбу в молодостях.
Втішаються, свободою щасливі;
Блищать над ними небеса безхмарні;
Сіяють у сріблі та в злоті ниви;
Понад пашнею китяхи янтарні.
Знудившися життєм своїм мертвецьким,
Жадали ми у вирій полетіти,
Де мертвий камінь під різцем
Встає живий, щоб віковічно жити;
Де полотно пензльоване
Очам про всі дива краси таємні,
І вищу ліпоту небес являє,
І Тартара страшилища підземні;
Де нас музика до небес
І хори ангельські дає нам
Восхищене серденько смерті просить
На крилах у Гармонії заснути.
Мій рідний брате, перед нами
Всесвітньої науки одкривалось:
Втопили б ми у нім неволі
І в воскрешеніє свободи обмивались.
Втопили б ми в тім морі всю мороку,
Яка нам змалку голови морочить,
І тягне нас од Заходу к Востоку,
І азіацтво вічне нам пророчить.
Лиха нам доля, брате, не
Свої сніги на рози
І душу, що неволя придавила,
В зцілющих нуртах волі обновляти.
За нами темрява півночня
У всеоружжі деспоцтва сліпого,
І люба мрія, як міраж,
Від подиху московства навісного.
Ще не було Овідія й не буде,
Яким ти ставсь над мертвенним Аралом:
Таких пекельних нот не чули люде,
Які на серці в тебе звірство брало.
Ти десять літ з душею розлучався,
Співав, мов соловей в кошечих лапах,
Живий твій розум скристалізувався,
Твій дух поник на каторжних
Заголосили по тобі харіти,
І Україну сонну розбудили,
Устала мати:
Діти мої, діти!
Тепер навіки ми посиротіли.
Ой лелечко, мій дріб’язок убогий!
Москва ‘б вас буде потирати руки;
Поставить очі проти вас, як роги;
Чого не знав дід, знатимуть
Ні! – обізвешся з-над Дніпра, кобзарю,
Світ не побачить Батия нового.
Переп’ят встане не тебе,
Москалю,
Моє святе, моє пророче слово.
О слово рідне! ти стоїш на
Предковічних пам’яток святині,
В ясній, блискучий херувимській шаті,
Як меч огненний, в нашій Україні.
Грішив я тяжко, яко син
І вихованець олухів письменних,
Що, в нам укравши, вкинули у
Ключ розуміння, задумів спасенних.
Та що скував я меч сей обоюдний,
Тим од гніва Премудрості спасуся,
Воскресну чистий у Великдень
І о спасенні людській звеселюся”.
