Вступ

Чому два словники — небесний і земний —

пронизують мене, як дві тугі струни,

в мені бринять напружено й безладно?

Але земний словник потовщується владно

і голосом лунає називним.

Вкраїно рідна!

Руське слово бідне!

Літаєш над папером ти безслідно,

що й не спіймати кінчиком пера…

Але ж тобі давно уже пора

стать не відбитком звуку — ярим змістом!

Хоч ти й нетлінне, та життя ж згора,

і кожна річ таїть у собі іскру.

Іменники мої! І власні, і загальні!

Привласнив вас на мить, щоб вічно називати,

лунаєте з небес, та літери астральні

замкнули плинний час у вас, як у загати…

…І сповнилась його любов висока.

Вона стояла на вітрах як докір

людській зневірі, віщій глухоті,

і вище днів піднявсь його неспокій,

щоб словом змірять радість у житті.

На будування духу — самовладне

поклав терпляче слово і нещадно

відкинув все непевне, нетривке

та й зводив самотою дух надсадно

на рівень серця, вище… вище скель.

Один над усіма, через усіх, в усьому,

слідком ішла зима, а він один — в огромі

на слово слово клав, вершив свою будову,

щоб було світло всім і затишно, як в домі.

Та й спорудив.

Не впав, знемігшись від утоми,

і перелітний птах заглянув у хороми:

блакить, блакить, блакить.

Блакитна стеля й стіни.

Прозоре, світле все, як небо. Без відміни.