І знов я бачу тя, село моє родинне,
Як бачив тя тоді, коли життя
Плило, немов малий потічок серед трав,
Що в’єсь несміло між дрібними камінцями.
Дрібних утіх і я тут зазнавав,
Задля дрібних гризот лице росив сльозами.
Тоді цікаво ще на світ я поглядав,
Не знав, що далі там, за твоїми хатками,
За лісом, що шумить довкола.
І не
Питав я річки, де пливе вона від нас,
І думкою гонив її тихенькі
Поза закрутину далеку і стрімку.
І дуба-велетня в сусідському
Не раз розпитував, на чиїй він
Щасливій виріс, так високий і розлогий?
І люди всі були мені так близькі, милі,
І знав я всі стежки довкола, всі дороги,
І зрідка лиш моя душа за обруб
Летіла в ширший світ.
Та чи дитям у
Я був щасливий?
Дух дитячий
Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?
Чи ж перші золоті
Не розвивались тут, мов квіти веснянії,
Морозом збитії?
Чи пориви
М’якої ще душі сміхом тут не топтались,
Докором не душились?
Чи ж не
Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі,
Під тиском вчасних ще і недитячих мук?
Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла,
Тут, в рідному селі, уперве не
Під дотиком твердих, брудних і грубих рук?
Хіба ж не почала ще тут всисатись в
Та трута лютая, що й досі духа тлить?
Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство,
І боротьбу з життям?
Чого ж тепер
Душа моя, коли по довгому
Я в тобі опинивсь, на сугорби
Злим вихром загнаний?
Стоїш ти, як стояло,
Самотнє і дрібне, дитя мов, що
В зелені бур’яни головку кучеряву.
Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,
Що ще круг моєї колиски гомонів,
Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.
І річка та сама хлюпочеться,
Повзе поміж високих берегів,
І верби ті самі, і дуб той, що
Понад
Чого ж так
Щось тисне грудь мою у тобі,
Село?
Чи жаль мені за тим тісним спокоєм,
За тим життям, що, хоч так
І сіреє, пливе коритом тихим своїм?
За щастям слимака того, що в
Ховається?
За незнання смерком?
Чи жаль мені, що я у світ пішов
На бурі, громи й град, шукати, де
Потік знання пливе?
О ні, о ні!
Не того так сьогодні жаль мені,
Не тим душа моя так важко заболіла,
А тим, що тяжча ще пригноба тут
На лицях, голови недоля вниз хиляє,
Під віддихом її вся радість
І приязнь гасне враз з любвою,
Котрої сім’я тут мені у серце впало.
Отим-то тяжко так мені у тобі стало.
Прощай, село моє!
Що тут мене держало,
Те щезло; що тепер держить
Таке важке, що, мов гора,
На серці.
Геть іду – і плачу над тобою.14 іюня 1880
