Рідне село


І знов я бачу тя, село моє родинне,

Як бачив тя тоді, коли життя

Плило, немов малий потічок серед трав,

Що в’єсь несміло між дрібними камінцями.

Дрібних утіх і я тут зазнавав,

Задля дрібних гризот лице росив сльозами.

Тоді цікаво ще на світ я поглядав,

Не знав, що далі там, за твоїми хатками,

За лісом, що шумить довкола.

І не

Питав я річки, де пливе вона від нас,

І думкою гонив її тихенькі

Поза закрутину далеку і стрімку.

І дуба-велетня в сусідському

Не раз розпитував, на чиїй він

Щасливій виріс, так високий і розлогий?

І люди всі були мені так близькі, милі,

І знав я всі стежки довкола, всі дороги,

І зрідка лиш моя душа за обруб

Летіла в ширший світ.

Та чи дитям у

Я був щасливий?

Дух дитячий

Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?

Чи ж перші золоті

Не розвивались тут, мов квіти веснянії,

Морозом збитії?

Чи пориви

М’якої ще душі сміхом тут не топтались,

Докором не душились?

Чи ж не

Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі,

Під тиском вчасних ще і недитячих мук?

Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла,

Тут, в рідному селі, уперве не

Під дотиком твердих, брудних і грубих рук?

Хіба ж не почала ще тут всисатись в

Та трута лютая, що й досі духа тлить?

Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство,

І боротьбу з життям?

Чого ж тепер

Душа моя, коли по довгому

Я в тобі опинивсь, на сугорби

Злим вихром загнаний?

Стоїш ти, як стояло,

Самотнє і дрібне, дитя мов, що

В зелені бур’яни головку кучеряву.

Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,

Що ще круг моєї колиски гомонів,

Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.

І річка та сама хлюпочеться,

Повзе поміж високих берегів,

І верби ті самі, і дуб той, що

Понад

Чого ж так

Щось тисне грудь мою у тобі,

Село?

Чи жаль мені за тим тісним спокоєм,

За тим життям, що, хоч так

І сіреє, пливе коритом тихим своїм?

За щастям слимака того, що в

Ховається?

За незнання смерком?

Чи жаль мені, що я у світ пішов

На бурі, громи й град, шукати, де

Потік знання пливе?

О ні, о ні!

Не того так сьогодні жаль мені,

Не тим душа моя так важко заболіла,

А тим, що тяжча ще пригноба тут

На лицях, голови недоля вниз хиляє,

Під віддихом її вся радість

І приязнь гасне враз з любвою,

Котрої сім’я тут мені у серце впало.

Отим-то тяжко так мені у тобі стало.

Прощай, село моє!

Що тут мене держало,

Те щезло; що тепер держить

Таке важке, що, мов гора,

На серці.

Геть іду – і плачу над тобою.14 іюня 1880

Вы можете поставить посту от 1 до 50 лайков!
Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Мы используем cookies, чтобы вам было проще и удобнее пользоваться нашим сервисом. Узнать больше.