Бурелім на Провідну неділю 1989-го

Вітри звіялись високо на горі —клин косарів обвівали.

Вітер з долу вирвав кілька голосіві приніс на мій схил гори, життя.

Я не впізнав ті голоси,тим більше не міг докупи зв’язати,я лише обхопив руками бука,вирваного з корінням,бо не знав: чому шукаюєдиний, може, найтихіший голос,адже його міг понести інший вітерна інший схил гори.

Бучок не впав,бо притулився до скелі,а голі корені глухо зміїлись під сонцемна замшілому камінні.

То не були голоси предків, але саме ті, випадкові,розшарпані вітрами голосиприв’язали мене до стражденної деревини,і я вперше відчув:земля хочезвільнитися відмого коріння.

Бучку, бучку, може, нас викорчувало для того,щоб ми більше не губили свої корені.

Втомленим таким, як ти,був один заклинач змій на другому схилі гори.

Викликавши із землі гадюку,яка вжалила дитину у свіжому сіні,він упав би, якби не притулився до скелі —ніби тим гаддямбув пришитий до землі.

Сказав мені

Он вона лежить на стежці,підрубана випадковою косою.

Тому така зла”.