Ще пароплавчики чаділи,наче праски,ще ми шукали крем’яхи в піску, —на пограниччі дійсності і казкистояв той дім за хмарами бузку.
Там жив дідок, що схожий був на графа,в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафабула як сон криничної води.
Усмішкою дитячої фортунибуло для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,і лампу там залишив Алладін.
А той старий, достоту Каліостро,щось прецизійне маючі в руці,дивився в шкельце, наче кібець, гостроі поціляв у гвинтики й зубці.
Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом —в руках крутив манюньке коліща.
Куди він плив?
Немов стояче озеро,у сутінках поблискував трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,і з пітьми хтось казав йому:
А він крутив малесенькі штурвали,і плив, і плив… З якої далини?
Його дитинство в рамочках овальнихдивилося на нього зі стіни.
Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади і кашель,і навіть той за вікнами бузок.
У мерехтінні маятників мідних,коли гуділа басова струна,над мурашинням циферок термітнихвін був — як тінь старого чаклуна.
Він лікував годиннички куповані.
Час зупинявся, цокав і кульгав.
Вночі нам сходив маятник уповні,а він тихенько гирку підтягав.
