Старий годинникар

Ще пароплавчики чаділи,наче праски,ще ми шукали крем’яхи в піску, —на пограниччі дійсності і казкистояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,в краватці чорній, не як всі діди.

В трельяжі віддзеркалена карафабула як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортунибуло для нас потрапити в той дім.

Там все було блискуче і латунне,і лампу там залишив Алладін.

А той старий, достоту Каліостро,щось прецизійне маючі в руці,дивився в шкельце, наче кібець, гостроі поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.

Співали птиці в шибку із куща.

А він, старий, сидів як за штурвалом —в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив?

Немов стояче озеро,у сутінках поблискував трельяж.

Всі механізми цокали загрозливо,і з пітьми хтось казав йому:

А він крутив малесенькі штурвали,і плив, і плив… З якої далини?

Його дитинство в рамочках овальнихдивилося на нього зі стіни.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.

З куточка сяяв срібний образок.

Його душили спогади і кашель,і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,коли гуділа басова струна,над мурашинням циферок термітнихвін був — як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.

Час зупинявся, цокав і кульгав.

Вночі нам сходив маятник уповні,а він тихенько гирку підтягав.