Сказав господь:
Мені належить помста!
Той, хто не вірить у дива господні,
Не вартий бачить їх.
Поки не
Останній з вас, отруєних зневір’ям,
Не ввійде мій народ в обітовану
Так говорив господь через свого пророка,
І слово божеє лунало
Серед пустині.
Потім наш
Зійшов на гору, щоб здалека
На ту недосяжну обітовану землю,
І більше не вернувся.
Ми
Зосталися у сій німій пустині.
Тепер куди? на схід? на захід сонця?
На північ? на полуднє?
Все одно!
Лягти б отут, на сей пісок гарячий,
І ждати, поки вихор
І нам насипле золоту могилу.
Але дітей, маленьких немовлят,
Їх тільки шкода.
Чи на те вродились,
Аби у сповитку пізнати голод,
І смертю марною загинути в пустині?
Ми підемо пісками навмання,
Приспавши в серці гадину зневір’я,
Одважно дивлячись дочасній смерті в очі.
Чого боятись нам?
Палив нам душу розпач,
Точивсь по людях, мов лиха зараза,
І серце розтинав, мов гострий меч.
Умер пророк – на нас мов грім ударив.
Хто наш проводар?
Та далека мрія,
Недосяжна, як марево пустині.
Ми вже покарані.
Страшніше
Сам грізний бог Адонаї не може.
Ходім! ачей се гіркеє
Нащадкам нашим скоротить
До ясної і певної мети!
