Благословен будь, день, сльотавий та холодний,коли в шибки так дме, що навіть чути свист,і ти немов завис над хланями безодні,намоклий і важкий, як той дубовий лист.
Та чути глибину майбутньо-неземного,що аж холоне кров, і музика луна —і не ступнуть тобі, бо прикипіли ноги,і зусебіч гуде гудюча
І розумієш ти не розумом, а страхом,що кожен день тобі дарований, а ти,ущільнюючи плоть, як панцир черепаха,забув про радість мук і солод гіркоти.
Як вариво з трави — пісне і несолоне,були для тебе дні буденні,
А музика луна, і в жилах кров холоне,і дощ пряде, пряде повісма
І дивиться бур’ян очицями росиціна кошли сизих хмар і мокрого грака,і западись в той зір, щоб в землю подивиться,бо чути дзвін лопат і мову молотка.***
