В Путивлі-граді
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю
Полечу,— каже,— зигзицею ,
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий
В ріці Каялі.
І на тілі,
На княжім білім, помарнілім,
Омию кров суху,
Глибокії, тяжкії
І квилить, плаче
В Путивлі рано на
Вітрило-вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього.
На
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий… Горе!
Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав».
Сумує, квилить, плаче
В Путивлі-граді Ярославна.
І каже:
Дужий і старий,
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчана,
Носив єси на
На половчан, на
Дружину тую Святославлю!..
О мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела-слала,
У море сліз не
Сльозами моря не долить».
І плаче, плаче
В Путивлі на валу на брамі,
Святеє сонечко зійшло.
І каже:
Сонце
На землю радість
І людям, і землі,
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив і князя, і дружину,
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи.
Загинув ладо… Я загину!»4 іюня [1860],
СП6
