Влучу

Кожного разу я думаю, що не влучу.

Мама завжди казала, що я везучий.

Тисячу раз казала, та не навчила,

як захищати жабра, латати крила.

Я пiдiймаю руки, хапаю вiтер.

Що менi з ним робити, куди подiти?

Сонце встромляє лезо межи шпалери

i роздирає ранок, як шмат паперу…

Боже, коли носив ти мене в долонi,

i розглядав прожилки мої на скронi,

чорнi мої зiницi, блакитнi вени,

що ти собi гадав про спадковi гени?

Звiдки ота луска, теє пiр’я нащо?

Мама завжди казала, що я ледащо.

Тисячу раз казала, але жалiла,

пестила плавники, випрямляла крила,

пiр’я складала вiялом на канапу…

Я розгорну цей простiр, неначе мапу,

я тятеву напну на старого лука.

Ти не казала, мамо, яка то мука –

здужати перед морем i перед небом,

бачити тiльки те, що направду треба,

бути як риба-птах, як стрiла скрипуча.

Але тепер я влучу.

Я точно влучу.