Давня казка

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

Та чого там, люди добрі,

За новинками впадати?

Може, часом не

І давніше пригадати.

Хто нам може

Щось таке цілком новеє,

Щоб ніхто з нас не

Ет, вже ми чували

Тож, коли хто з вас цікавий,

Сядь і слухай давню казку,

А мені, коли не лаврів,

То хоч бубликів дай в’язку.

1Десь, колись, в якійсь країні,

Де захочете, там буде,

Бо у казці, та ще в віршах,

Все можливо, добрі люде.

Десь, колись, в якійсь

Проживав поет нещасний,

Тільки мав талан до

Не позичений, а власний.

На обличчі у

Не цвіла урода гожа,

Хоч не був він теж поганий,

От собі – людина божа!

Ще ж до того був каліка,

Не здивуйте сьому слову!

Тільки й мав, що праву

Та ще голову здорову.

Той співець – та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був співцем поет наш,

Бо зовсім не вмів співати.

Та була у нього

І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по

Стоголосою луною.

Його пісня, його

По країні скрізь лунала,

Не було тії людини,

Щоб пісні його не знала.

І не був поет самотній,

До його малої

Раз у раз ходила

Пісні-слова вислухати.

Teє слово всім

То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за

Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,

Він зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був

Ні голодний, ні холодний.

Як навесні шум

Оживляв сумну діброву,

То щодня поет

До діброви на розмову.

Сам весь день лежав поет

В зеленочку запашному,

А на вечір його

Знов одводила додому.

Так одного разу

Наш поет лежав у гаю,

Чи він слухав шум діброви,

Чи пісні складав – не знаю!

Тільки чує – гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають,

Чутно разом, як

Й людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні,

Гомін ближче все лунає,

З-за кущів юрба

На долинку вибігає.

Як на те ж лежав поет

На самісінькій

Гей! – кричить він, – обережно!

Віку збавите

Ще, на щастя, не за

Гналася юрба, – спинилась,

А то б, може, на

Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий

Бачте, – крикнув, – що за птиця!

Чи не встав би ти,

Не біда, – поет відмовив,

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не

Се ще также полювання!

Мовить лицар з гучним сміхом.

Слухай, ти, втікай лиш краще,

Бо пізнаєшся ти з

Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю,

Ти втікай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

В мене рими-соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там

Та який ти з біса мудрий!

Мовить лицар, – ще ні

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги!

Хай так дуже не

От спасибі за послугу!

Мовить наш поет, – несіте.

Та візьміть листки з піснями,

Не забудьте тільки милиць,

Он в траві лежать,

Він, напевне, божевільний,

Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!

Хай він знає нашу добрість

Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не

Не на тебе ждать я буду,

Так поет відповідає,

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того ніхто не знає».

Лицар вже на те

Не відмовив, геть подався;

Знову юрба загукала,

І луною гай озвався.

Розтеклись ловці по гаю,

Полювали цілу днину,

Та коли б же

Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже

На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики,

Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський

Весь підбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту,

Їде лицар в самотині.

Зирк! – поет лежить, як перше,

На самісінькій

Ах, гостинця ти чекаєш!

Мовив лицар і

По кишенях, – ой, небоже,

Вдома гроші я забувся!

Усміхнувсь поет на

Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе

Спалахнув від гніву лицар,

Був він гордий та завзятий,

Але ж тільки на

Та на гордощі

Годі жартів! – крикнув згорда.

Бо задам тобі я

А поет йому:

Та й сам

Не люблю з панами

Бачиш ти – оця діброва,

Поле, небо, синє море

То моє

І розкішне, і просторе.

При всьому сьому

Я щасливий завжди й вільний».

Тут покликнув

Боже!

Чоловік сей

Може буть, – поет відмовив,

Певне, всі ми в божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю

Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на

Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи

Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,

Мов той вітер дзвінкий в полі;

Сам я вільний і

Не зламав чужої

Засміявсь на теє

Давню байку правиш, друже!

Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

Я б віддав отой

Твій таємний світ

За наземне справжнє графство,

За підхмарний замок гарний.

Я б віддав твоє

І непевнії

За єдиний

Від коханої

Щось поет хотів

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко

Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

І прийшла сільськая молодь,

Щоб поета забирати,

І з веселими

Повела його до хати.

Тут поет взяв мандоліну,

І на відповідь

Він заграв і до

Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі,

Зачаровані стояли,

А найбільше у

Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню,

Далі мовив на

Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!»2Літнім вечором

Сам поет сидів в хатині,

Так од ранку цілу

Він просидів в самотині.

Молодь вся була на полі,

Бо якраз настали жнива,

І товаришів

Відобрала ясна нива.

Тож сидів поет в віконці,

Слухав співів, що

Скрізь по полю і до

У хатину долітали.

Співи стихли, потім

Налетіла літня нічка;

Дерева шуміли з вітром,

Гомоніла бистра річка.

І поет в своїй

Прислухавсь до того шуму,

Погляд в темряву втопивши,

Він таємну думав думу.

Тільки чує – хтось

На коні до його

І спинився, потім

Почала чиясь бряжчати.

Що за диво!

Під

Хтось помалу підступає.

Тут поет не

Хто там? – Невідомого питає.

Якщо злодій, то

Помиливсь ти, любий друже!»

Ні, се я, – озвався голос,

Маю справу, пильну

Хто ж се «я»?» – поет

Я,

Бертольдо, лицар з гаю».

Тут поет пізнав той

А, мисливий!

Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,

Хоч у мене трошки темно,

Бо коли я сам у хаті,

Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже».

І добув вогню з кресала.

Перед ним лицарська

Владаря Бертольда

Добрий вечір!» –

Добрий вечір».

Став тут лицар і – ні слова.

Щось ніяк не

Тая пильная

Де ж твоя, мій гостю, справа?»

Далі вже поет озвався.

Лицар стиха

Я, мій друже,

Тут поет йому

Що ж на се тобі пораджу?

А проте доказуй далі,

Може, чим тебе

Закохався я і гину,

Каже лицар, – вдень і

Бачу я перед

Ясні оченьки

Що ж? – поет на те говорить.

То за ручку та й до шлюбу!»

Ох! – зітхає лицар. –

Інший хтось дівчину любу!

Під балкон моєї

Кожен вечір я приходжу,

І в журбі тяжкій, в

Цілу нічку я проводжу.

На мою журбу й

Я відповіді не маю,

Чим я маю

Серце милої, – не знаю!

Може б, краще їй

До сподоби

Тут поет на те:

Запевне,

Треба пташечці

Голос маю, – каже лицар,

Та не тямлю віршування…»

Певна річ – поет говорить,

То не легке полювання,

А то б досі вже на

Хто б схотів, то й був багатий,

Ні, – химерний,

Кінь поезії

Правду кажеш, – мовив лицар,

Але ж я тебе благаю,

Щоб поміг мені в сій справі.

Пам’ятаю, як у

Ти своїм віршем

Чарував усю громаду,

Тільки ти один

Можеш дать мені пораду!

За пораду все, що хочеш,

Дам тобі я в надгороду».

Ну, на се, – поет відмовив,

Не надіюся я зроду.

Можу я знайти й без

Для приятеля пораду.

Ось пожди лиш трохи,

Будеш мати серенаду.

Та мені для сього

Ймення й вроду панни знати».

Їй наймення Ізідора,

А вродлива!.. не

Більш поет вже не питався,

Сів, задумавсь на хвилину,

Записав щось на папері,

Зняв з кілочка мандоліну,

Показав слова Бертольду,

Мандоліну дав у

Та написанії

І промовив для

Ти, співаючи, на

Маєш так перебирати:

Ut-fa-la-sol,

Далі можеш сам

От спасибі!» – крикнув лицар.

Ще ж поет не відозвався,

А вже лицар був надворі.

На коня! і геть погнався.

І погнався лицар

Через поля, через гори,

І спинився під

У своєї Ізідори.

Хутко в неї під

Мандоліна залунала,

Із потоку гуків

Серенада

Гордо, пишно,

Золотії світять зорі,

Та не може

Ні одна з них Ізідорі!

Найчистіші

Сяють ясні та прозорі,

Та не може

Ні один з них Ізідорі!

Дорогих перлин

Є багато в синім морі,

Та не може

Ні одна з них Ізідорі».

Отже, ледве

Залунала у просторі,

Вийшла з хати

Подивитися на зорі.

А як стихли під

Любі гуки мандоліни,

До Бертольда

Квітка з рожі від дівчини.

В ту ж хвилину

Зникла хутко, наче мрія,

Та зосталася в

Квітка з рожі і – надія!3Боже, боже! що то

Наробити серенада!..

Зникла в серденьку в

Темна тута і досада.

Усміх донни

Був дедалі все ясніше,

І щораз вона

До Бертольда прихильніше.

Далі перстень

На руці у нього сяє,

Нареченою

Він кохану називає.

Як же бучно, як же

Всім гулялось на весіллі!

Танцювали,

Від неділі до неділі.

Всіх приймали, всіх вітали,

Всім уміли догодити,

Тільки нашого

Пан забувся запросити.

Звісно, клопоту

Завжди пану молодому,

Хто ж би міг ще

Про якогось там сірому?

З думки вийшов він Бертольду.

Та були ж пильніші справи,

То кохання, то весілля,

То бенкети, то забави.

Час летів, немов на крилах,

І мов сон, життя минало.

Та незчувсь Бертольд, як

Несподівано настало.

Забажалось

Звоювать чужеє царство,

Розіслав він скрізь

На війну скликать лицарство.

І якраз серед

В замку нашого

Залунала гучна

Королівського герольда.

Прощавай, дружина люба,

Всі розкоші, всі вигоди!

Все те треба

На далекії походи.

Залишить Бертольдо

Молодую Ізідору,

У неділю

Вже він вирушив із двору.

Подалося геть за

Все одважнеє лицарство;

Там за морем десь

Бусурменське

І пішло одважне

Через нетрі та пустині;

Не один вояк

По своїй рідній країні.

Та коли вже надто

Туга серце обгортала,

То співці співали пісню,

Пісня тугу

Не журись, коли

В край чужий тебе закине!

Рідний край у тебе в серці,

Поки спогад ще не гине.

У піснях рідних,

Ти шукай собі розваги,

Про рідну країну

Хай додасть тобі одваги.

Не журись, не марно

Сії сльози й тяжка мука;

Рідний край щиріш

Научає нас розлука».

Так вони співало,

Через дикії пустині,

Додавав той спів

Не одній смутній людині.

Попереду всього

Три старшії виступали:

Карлос,

Гвідо і Бертольдо;

За одвагу їх обрали.

Їдуть, їдуть, врешті бачать

Три дорога розійшлися,

Розлучились три найстарші,

Кожний різно

Карлос вибрав шлях направо,

Гвідо вибрав шлях наліво,

А Бертольд подався

Дай же, боже, вам!» –

І Бертольдові

Справді щастя панувало,

Довелося

Городів чужих чимало.

От вже він на стольне

Погляда одважним оком.

Але тут-то саме

Обернулось іншим боком.

Чи то врешті у

Притомилося лицарство,

Чи то владар

Міцно так тримавсь за царство,

Тільки твердо так

Місто гордеє, уперте,

Раз одбилось, потім вдруге,

Потім втрете, ще й вчетверте.

Тут прийшлось Бертольду з лихом:

Край чужий, ворожі люде,

Голод, злидні, військо

Що то буде, що то буде?!.

Місяць, другий вже

Тая прикрая облога,

Серед війська

Нарікання і тривога.

Приступили до

Вояки й гукають

Гей, виводь ти нас ізвідси!

Геть веди, поки не пізно!

Нащо ти сюди на

Підманив нас за собою?

Чи ти хочеш, щоб усі

Наложили головою?

Осоружне нам се місто!

Хай їй цур, такій облозі!

Хай їй цур, самій тій славі!

Хай їй цур, тій

Хтів Бертольд розумним

Люте військо вгамувати,

Та воно дедалі

Почало репетувати.

Далі кинулись до

Бог зна, чим би то

Але тут хтось крикнув:

Стійте!»,

Військо раптом зупинились.

Вийшли тут наперед

Військові співці славутні,

Всі вони були при зброї,

А в руках тримали лютні.

З них один

Браття!

Часу маєте доволі,

Щоб Бертольда покарати,

Він же й так у вашій волі.

Ми б хотіли тут в сій

Скілька слів до вас сказати,

Та співцям співати личить,

Отже, ми почнем співати».

Тут один із них

Струни срібнії торкає,

Усміхається

І такої

Був собі одважний лицар,

Нам його згадать до речі,

Він робив походи довгі

Від порога та до печі.

Він своїм язиком

Руйнував ворожі

Чули ви його

Я один, а їх аж

Ну, та сей одважний

Якось вибрався до бою.

І вернув живий, здоровий:

Талісман він мав з собою.

Я гадаю, талісман

Кожен з вас тут знать готовий,

Се буде речення

Утікай, поки

Утікай, поки здоровий!»

Всі співці тут заспівали;

Вояки стояли тихо,

Очі в землю поспускали.

Раптом зброя заблищала,

І гукнуло військо

Ми готові йти до бою!

Краще смерть, ніж вічний

І метнулися у

Так запекло, так завзято,

Що не встигла й ніч настати,

Як було вже місто взято.

Місто взято, цар в

Бусурменський.

Перемога!

От тепер уже

Всім у рідний край дорога.

Тут на радощах

Всіх співців казав зібрати,

І, коли вони зібрались,

Привселюдно став

Ви, співці славутні наші,

Ви, красо всього народу!

Ви нам честь відрятували,

Вам ми винні

Та співці

Ні, не нам, ласкавий пане,

Той, хто сих пісень навчив нас,

Надгороду хай

Де ж він, де? – гукнув Бертольдо.

Що ж він криється між вами?»

Він не тут, – співці говорять,

На війні не був він з нами.

Він зостався, щоб

Звеселять рідну країну,

Там він має

Не одну сумну

Так, – Бертольд промовив згорда,

Ось який співець одваги!

Що ж! словами

Не багато треба

Ні, – співці загомоніли,

Не кажи такого слова,

Хто нікчемну душу має,

То така ж у нього й мова.

Ти не кидай

Згірдних слів на чоловіка !

Наш поет зостався

Через те, що він каліка».

Тут-то нашого

Пригадав Бертольд відразу,

І сказав:

Так

Я промовив сю

Знаю я сього

І його величну душу,

І тепер йому

Я подякувати мушу.

Тільки б дав нам бог

Повернутися додому,

Срібла, золота

Я співцеві дорогому!..»4Кажуть, весь поміст у

З добрих замірів зложився!

Для пекельного

І Бертольдо

Вже давно Бертольд

Із далекої чужини,

Знов зажив життям

Біля милої дружини.

Знов у нього в пишнім

Почалося вічне свято,

О, тепер було у

Срібла, золота багато!

Окрім того, що набрав

На війні всього без ліку,

Ще король йому в

Надгороду дав велику.

Сила статків та маєтків!

Вже Бертольдо граф заможний!

Він живе в свойому графстві,

Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,

Вся була йому віддана,

Люд увесь в тій краю

Узнавать його за пана.

Тож спочатку того

Справді був Бертольдо гідний,

Правий суд чинив у панстві,

До підданих був лагідний.

Але то було не довго,

Він дедалі в смак

І потроху в себе в

Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки та наїдки,

Та убрання прехороші,

Та забави, та турніри,

А на все ж то треба гроші!

Та й по всіх далеких

Граф привчився до грабунку,

А тепер в своїй

Він шукав у тім рятунку.

Почалися

Мита, панщина, податки,

Граф поставив по

Скрізь застави та рогатки.

Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю,

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку,

У ярмі стогнали люде,

І здавалось, що

Все така неволя буде.

Розливався людський

Всюди хвилею сумною,

І в серденьку у

Озивався він

Ось одного разу

Граф лихі, тривожні вісті,

Донесла йому сторожа,

Що не все спокійно в місті;

Бо як тільки де неспокій,

Зараз військо

І підданих

В міцні тюрми запирало.

Коли се одного

До Бертольда у

Чоловік якийсь

І розказує

Вибачай, вельможний пане,

Що лихі приношу вісті,

Але мушу я сказати,

Що не все спокійно в місті».

Що співці по місті

І піснями люд морочать,

Все про рівність і про

У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та ніщо не помагає,

Їх пісні ідуть по людях,

Всяк пісні ті переймає.

Вже збираються

І міщане, і селяне,

Неспокій великий в краю,

Так і жди, що люд

Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!

Я візьму співців тих в

Раптом чує десь

Залунали пісні

В мужика землянка вогка,

В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану

Що се, що? – кричить Бертольдо.

Гей, ловіть співця, в’яжіте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скоріш, скоріш

Коли се з-за мурів

Обізвався голос

Гей, біжіте, панські слуги,

Та спіймайте вітра в полі!

Половить нас – дарма праця!

Хоч би всіх переловили,

Все одно б сього

Вільних співів не спинили.

Не турбуйся ти даремне,

Все одно, вельможний пане,

Вловиш нас сьогодні десять,

Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо,

Маєм свого отамана,

Він у нас одважний лицар,

Врешті, він знайомий

Стій! – гукнув Бертольд співцеві,

Я сей раз тобі дарую,

Сподіваюся, що

Сих дурниць більш не почую».

Мов крізь землю

Той співець, утік од лиха.

А Бертольд сидів і думав,

Далі так промовив

Маєм свого отамана!

Ось де корінь цілій справі!

Ну, та я тепера

Положу кінець

Тут він двох

Слуг до себе

І до нашого

У хатину

Ви скажіть йому від мене,

Що я досі пам’ятаю,

Як пісні його

Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер

Дать йому за них заплату,

Я поетові

В себе в замку гарну хату.

Я його талан

Так високо поважаю,

Що співцем своїм

Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у

Буде жити в шані, в славі,

Тільки, звісно, хай

Різні вигадки лукаві».

Слуги зараз

До убогої оселі,

Принесли вони

Ті запросини веселі.

Він, втішаючись,

Вибачайте, любі друзі,

Що не встав я вам назустріч,

Я лежу тепер в недузі.

Що ж, сідайте, будьте

Але слуги не сідають,

Тільки зараз же

Графські речі викладають.

Усміхаючись, він

Те запрошення знаднеє,

А коли вони скінчили,

Так промовив їм на

Ви скажіте свому пану,

Що заплати не бажаю,

Бо коли я що дарую,

То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає,

Що то ж я йому дав злото,

Хоч тепер об тім жалкую,

Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не

Слави з рук його приймати,

Бо лихую тільки

Тії руки можуть дати.

І на що б мені

В замку пишнії палати?

Чи в палатах, чи в

Все одно мені лежати.

І шаноба в нього в

Теж для мене не цікава,

Що мені сказати

Двораків юрба лукава?

Золотих не хочу лаврів,

З ними щастя не здобуду.

Як я ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду.

Не поет, у кого

Не літають вільно в світі,

А заплутались

В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто

Боронить народну справу,

Щоб своїм словам

Золотую дать оправу;

Не поет, хто

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки.

Золоті надіть кайдани.

Тож підіте і скажіте,

Що поки я буду жити,

Не подумаю

Зброї чесної

З тим вернулись вірні

До Бертольда і

Так і так поет відмовив,

Ми даремне

Аж скипів Бертольд,

Гордовитую відмову,

До поета

Посланців тих самих

Ви скажіть сьому зухвальцю,

Що тепер настав день суду,

Що терпів його я довго,

Але більш терпіть не буду.

Коли вів складання

Бунтівничих не покине,

То в тюрму його закину,

Там він, клятий, і

Знову слуги

До убогої

І, підходячи,

Тихий бренькіт мандоліни.

У вікно зирнули слуги,

Бачать: зібрана громада,

Всі стоять навколо ліжка,

Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від праці,

Третій день лежить в недузі,

Слухачі навколо

Посхиляли чола в тузі.

А поет усе то грає,

То щось пише на

Й роздає писання людям,

Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати,

І поет один зостався,

Подививсь на слуг спокійно,

Гордовито привітався.

Всі Бертольдові

Слухав мовчки, усміхався.

А коли скінчили слуги,

Так до них він

Ви скажіть свойому пану,

Що готовий я в дорогу,

Тільки хай велить

Слуг ще двох вам на підмогу.

На запросини

Я не можу встать з постелі,

Вам нести мене

Аж до нової оселі.

Все одно мені лежати

Чи в темниці, чи в хатині,

Там, чи тут – мені однако,

Я не буду в самотині.

Та й в темниці буду вільний,

Маю думи-чарівниці,

Що для них нема на

Ні застави, ні границі.

І мого прудкого

Не затримає темниця,

Полетить воно по світі,

Наче тая вільна птиця.

З словом зіллються в

Гіркий жаль і тяжка туга,

І тоді потрійна

І страшна його потуга.

А як знайдуться

Навіть вже для мого слова,

То їх брязкіт

Голосніш, ніж гучна мова,

І поет від свого

Не почує слів

В день сумний, коли на

Накладатимуть

Так довіку у

Довелось поету жити,

За тюремний спів він

Головою наложити.

Так і сталось, у

Понесли поета жити,

Але й там він не

Зброї чесної зложити.

Так і сталось, у

Понесли поета жити,

Але й там він не

Зброї чесної зложити.

Та зосталися на

Молоді його нащадки,

Що взяли собі у

Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,

І Бертольда вбили люде,

Та й гадали, що в

Більш неволі вже не буде.

Та зостався по

Молодий його нащадок,

І пиху його, й

Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки

Тюрми міцнії будують,

А поетові

Слово гостреє гартують.

Між нащадками

Боротьба тяжка, завзята,

Та вона ведеться й досі,

Ця війна страшна, затята.

Проти діла

Виступає слово праве

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно і не криваве!

А коли війна

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.1893. 12.11