Між ребрами брусованої хатиросте трава, у вікнах дуплуватихсидять коти, і жевріють ледь-ледь,димлять ґноти, наповнюючи вщертьсамотністю присадкувате житло,де палахкоче дзеркальце, як
Назад нема, немає вороття,з минулим розминається життя,і, прихиливши вухо до стіни,почути можна голос нутряний;від доторку озветься деревина, —гуде, як вулик, трухла порожнина.
А двері, відсахнувшись від руки,запались вглиб, де звуглена драбина,напружившись, мов стиснута пружина,підкине на горище, де гакиугвинчені у
Тут» — це «колись», це те, що за межею,відлитки срібних днів, поточених іржею;на позір ціле все, вагоме, повносуще,всередині ж — дупло, бо й камінь —час
І стільки порожнин відкрилося на сонці,що світ старий, мов сон, в тоненькій оболонці.
І я, немов шкляний, просвічуюся наскрізь,і дерева довкіл немовби порожнясті.***
