Покритка

Тарасе, батьку, підійми чоло.

Поглянь на свою милу Україну.

Немало зим і весен відгуло.

І пил покрив прабатьківську руїну.

Кривавий пил.

Ні, ні, не спали ми.

Звивалися потоптані знамена.

Хиталися підвалини тюрми.

Не вмерла ще,

Співали ми натхненно.

Співали рано.

Розірвав той

Багнет із нами ж викутої криці.

Летіли кулі в марноблудство слів.

І жерла нам дивилися в зіниці.

Я бачив, як безчестили матір.

Мою матір.

Мене пестила покритка.

Яка називала своїм сином.

По землі вештаються байстрюки,

Які зовуть мене братом своїм.

Брати!..

Мамо!

Прокляття нам.

Небо, ти бачиш

І не гримнеш обуренням та гнівом.

Земле, ми топчемо

Своїми брудними ногами,

І ти не тріснеш,

Не розверзнешся прірвою,

Щоб поховати

Ганьбу свою та нашу.

Прірва?

Так, прірва під нами,

Та ми не бачимо її,

Ми котимося в прірву,

А мислимо, що летимо в рай.

В пекло!

В забуття!

Щоб і спомину не залишилося,

Ані сліду (досить наслідили),

Ані смороду.

Мамо,

В лиху годину ти мене родила.

З ганьби та

Плід свій зачала.

Бодай в утробі ліпше задавила.

Бодай сама ти краще не жила.

Зґвалтована, обдурена, розп’ята,

З відтятим язиком,

Опльованим чолом,

Лежиш ти в пазурях коханця —

І ворона — могильника

Улесливо зовеш ти, облуднице, орлом.

Твої сини тебе ж і

За черствий хліб та кислий пійло-квас.

Нікчемних байстрюків голодні зграї.

Брати мої, про вас то я, про вас.

Все продали,

Від всього відреклися.

Чужий жупан.

Чужі думки й слова.

Від хитрощів он голови вже лисі.

Й підлота вас, мов саван, обвива.

Ні совісті,

Ні честі ані трохи.

Лише живіт,

Та баба,

Та гаман.

Хоча б на мить,

Хоча би перед здохом,

Спокутуйте підлоту та

Хоч словом правди,

Хоч півсловом щирим.

Бо діти нас і внуки проклянуть,

Коли дізнаються,

В який ганебний

Ми торували їм дорогу — путь.

А ти, облуднице, все ніжишся в гаремі?

Твій яничар тебе нагодував.

І навіть хороми тобі відвів окремі,

Щоб люди не подумали, бува,

Що ти невільниця,

Наложниця,

Рабиня,

Він щедрим став,

Вельможний твій босяк,

І навіть з ганчірок червоно — синіх,

Щоб сором скрила,

Зшив тобі ковпак.

І ти, безстижая, у йому серед

Бредеш у слід за зайдою приблудою.

А я, твій син, народжений із блуду,

Прошу тебе,

Молю тебе,

Клену

Зірви з очей облудливу полуду,

Розбий для тебе зроблену труну,

Стань знову юною,

Невинною стань знову,

Вінком покрий просвітлене чоло,

Поклич

Твоє єдине лише слово

Ми встанемо

І що б там не було!

Який би глум терпіть не довелося,

Який би біль не розривав грудей

Ми за твої, за золотії коси,

За чистую блакить твоїх

Підем на бій,

На звитяг і на жертви,

По частці кожен віддамо себе,

Бо краще, мамо, нам сьогодні вмерти,

Ніж бачити збезчещену тебе.

Київ, 22 травня 1970 року