Посвята моїй мамі)1Весняної ночі, як в небі
Стоять білі хмароньки в крузі;
Як вітер шепоче й зітхає
У сонному темному лузі;
Як тихо усюди, і в полі, і в хаті,
Як співи затихнуть дівочі;
Як втомиться мати співати
Й закриє утомлені очі;
Як сни золотії колишуть
І стелять їй мрії барвисті;
Як сам соловейко малий на
Замовкне в кубелечку в листі,
Тоді затремтять полохливо,
Скрізь тіні химернії дрібні,
І спустить додолу тоді місяченько,
Мов струни, ті промені срібні,
Тоді від заходу, зо мли таємної,
З оселі вечірньої мрії,
Луна пронесеться від пісні дивної,
Гучної, мов гімни надії,
І янгол величний з зорею на чолі,
Мов хмарка прозора, поплине,
Сіяючи світлом одвічної волі,
До місяця вгору полине;
І тихо руками до струн
Співець яснокрилий торкнеться,
І легкая зграя акордів
Із неба на землю поллється.
Той голос надземний часами
В піснях соловейка навесні,
І тільки обранець між людьми
Співать тії гімни небесні.2У маленькій хатинці, у тихім
Мати спить і дитина маленька.
У віконце одчинене линуть з
Урочисті пісні соловейка.
Мати спить, над колискою сина схилившись,
Певне, пісню малому співала,
А тепер, як приспала його, – утомившись,
Край його і сама задрімала.
Спить маленький; матусину руку
Обняли рученята дрібнії;
Перед ним красні мрії снуються легенько,
Невиразні, але чарівнії.
І крізь сон йому чується спів соловйовий,
Тонкі пахощі квітів з садочку,
У віконце вривається легіт майовий.
Промінь місячний гра на
Раптом стихло усе… і з небес
Пісня та чарівна янголина.
Тую пісню дитина крізь сон почувала,
І всміхалася любо дитина.3Ріс же той хлопчик при неньці коханій,
Що обіцяла
Долю і славу дитині жаданій,
Як колихала до
Спи, любий синоньку! спи, моя врода!
Будеш ти в світі щасливий,
Буде тобі поміж людьми догода,
Ти ж бо у мене
Виріс той хлопчик, вродливий та гожий,
Гарний, як малево, став,
Голос до того дзвінкий мав, хороший,
Штучно, чудово співав.
Слави шукав по світах він усюди
І запобіг, і знайшов:
Юрбами всюди зіходились люди,
Всяк його слухати йшов.
Тільки немовби чогось
В співі мистецькім його:
Голос виводив, а серце мовчало!..
Слухали співу того,
Серце ж від нього не билось тепліше,
Він же за теє не дбав,
Слава для нього була наймиліше,
Тільки її він шукав.
Всі його знали, усі дивували,
Чув він хвалу собі скрізь,
Бачив, як усміхи втішливі грали,
Тільки не бачив він сліз.
Голос блискучий, мов крига ясная,
Штучнії співи
Тішили так, і юрба
Кидала квіти й
Слава митцеві!..» Та доля
Зрадила хутко його.
Забавка людям знайшлася другая!
Збувся він слави, всього!
Хто так недавно приймав гучну славу,
Світ того хутко забув;
Кинув співець тоді юрбу лукаву,
В рідний свій край повернув.
Бідний мистець! він зневірився в людях!
У глушині, самітний,
З гордим, холодним презирством у
Жив він, забутий, смутний.4Ходить смутний співець по хатині,
Зсунув брови, заломлює руки;
Смутно, гірко йому в самотині,
Серце рветься від жалю, від муки.
Став співець край віконця малого,
Погляд звів геть на небо нічнеє,
Ніч суворо дивилась на
І промовив він слово
Тяжко жити в зрадливому світі!
В серці рани глибокі палають,
Серце вражене буде щеміти,
Поки в землю його не
На устах слово прикре
У садочку так глухо і темно.
Соловейків нема.
Вітер віє,
Шелестить верховіттям таємно.
І подумав співець:
Ох, як скучно!
Там же, в світі, в часи
Було весело, ясно та бучно!
Втіха, квіти і лаври
І подумав співець:
Ох, як скучно!
Там же, в світі, в часи
Було весело, ясно та бучно!
Втіха, квіти і лаври
Що се? знов я той чад споминаю?!
Ні, я з пам’яті вирву ту славу!
Я ненавиджу, я
Ту юрбу неправдиву,
Гордо блиснув очима й
Чоло вгору підвів на хвилину,
Потім знов похилився
Що згадав він у сюю годину?
Він згадав, як в сій самій
З ним була його ненька рідненька.
Тихо, любо жилося дитині,
І ніщо не сушило серденька.
Любі спогади!..
Ночі весняні,
Ночі місячні… спів
Потім співи матусі
Знову спів, – дивний спів,
Хто співав?
Де?
Коли чув я теє?..
Не згадаю!» – покликнув у
Слав проміння йому
Місяць з неба, сіяючи в
Я згадав! я той спів пам’ятаю!
О, якби та юрба
Вчула, як я тепер заспіваю!
Скам’яніла б з нестяму та
І мистець заспівав; але штучно,
Дивно, гостро той спів розлягався,
Якось дико, хоч гордо та гучно,
Забринів, затремтів – і порвався.
Заломив же співець тоді
Ні! минули часи ті
Полились не мистецькії гуки,
А ридання гіркі, розпачливі.5Не день, не годину, в журбі та в печалі,
Прожив той співець, як в пустині,
А далі запрагнув гіркі свої
Вповідати щирій людині.
Та люди чужі тих розмов не приймали,
Що людям до жалю чужого?
Одні позіхали, байдуже мовчали,
А другі тікали від нього.
Коли ж хто з своєю журбою до нього,
Неначе до друга, вдавався,
Співець утікав тоді сам вже від того,
Від жалів чужих він
Нікчемна в них радість і втіха нікчемна,
Усяк з них за себе лиш дбає,
І що ж для них туга співецька таємна?
Чуття у них в серці
Не тямлять безмірності туги моєї!
Не тямлять співецької туги!
Не знають печалі вони, крім
Ні, годі цієї наруги!
Я більш не піду до людей тих
І сумно співець похилився,
І погляд суворий з-під брів його
У сутінь вечірню втопився.
Темніла помалу доріженька бита,
Червона зоря погасала,
І куряви хмара, отарою збита,
Мов дим від пожежі, палала.
Ішов за отарою хлопець-вівчарик,
В сопілоньку грав помаленьку,
То смутно-журливо виводив дударик,
То знов затинав веселеньку.
Смутна розливалась поважно, широко,
Мов срібная повідь весною,
Весела пригривка далеко,
Летіла луною
Гей, хлопче, послухай, щось маю казати!»
Співець на хлопчину гукає,
Хлопчина покинув в сопілочку грати,
Сопілочку в торбу
Послухай, ти чий?
І з якої ти хати?»
Іванів, – ген з тої, що з краю!»
Коли ж се і хто тебе вивчив так грати?»
Я сам.
Я давно на ній
А пісні тієї від кого навчився?»
Та я вже давно її знаю».
Куди ж ти втікаєш?
Чого заспішився?»
Ей, пане, я часу не маю».
Вже зник той вівчар, і отари не видко,
І курява вже уляглася,
Прилинула нічка темненькая швидко,
І нива в туман повилася.
Співець же віконця свого не покинув,
Дививсь, – і не бачив нічого,
Не бачив, як місяць по небі поплинув,
Не чув соловейка малого.
Не сходила з думки та пісня
І тихо бриніла, й лунала,
Хотілось у пісні тії запитати,
Чого вона прагла-бажала?
Немовби чого домагались ті гуки,
То тихі, то сумно-здужалі,
Якісь недоепівані радощі, муки,
Якісь недомовлені
І ті недомовлені жалі
Співцеві серденько зболіле,
Ті радощі тихі неначе
До себе серденько замліле.
Вернувся додому у тяжкій
І сумно схилив своє
Чи варто ж в людей сих шукати поради?
Нікчемні тут люди навколо!
Нікчемна в них радість і втіха нікчемна,
Усяк з них за себе лиш дбає,
І що ж для них туга співецька таємна?
Чуття у них в серці немає.
Кому я віддав дорогі
Найвищого чистого хисту?
Чи варто ж під ноги їм кидати квіти,
Снувати веселку барвисту?
Не варто служити химерному світу!
Нехай в самотині загину,
Але вже я більше прекрасного
Під ноги тій зграї не
Тьмарилися думки і серце
Співець підійшов до віконця:
В садочку все квітом весняним біліло,
Сміялося проміння сонця.
Вже сонце котилось до темного
І в теплім промінні
І ярі лани, і веселую гору
Навколо все барвами грало.
І вабило яснеє сонце
Співця з його смутної
Туди, в теє поле простореє, чисте,
По волі гуляти-блукати.
І вийшов співець геть із хати сумної,
На вулицю вийшов сільськую,
Корився принаді весни чарівної,
Забуть хотів тугу тяжкую.
На вулиці там недалечке
Громадка людей невелика,
З середини тої громадки
Журливая, чула музика.
Співець приступав до гурточку
Поглянути, що там такеє?
Там лірник сидів собі долі, – край
Поводар, хлоп’ятка малеє.
Щодалі все більше людей прибувало,
Виходили з кожної хати,
Стареє й малеє до гурту
Сліпого співця вислухати.
Їм лірник співав про колишню
Даремщину-панщину» злую,
Про тую нещасну підданськую долю,
Про панську сваволю лихую.
А ліра голосить, квилить жалібниця,
Сирітки» сліпець починає.
Ой вже не одна у гурті
Хустиною сльози втирає.
Он плаче в куточку дівчатко маленьке,
В знесиллі схилилось до тина,
Від плачу стинається тіло худеньке:
Сирітка – та бідна дитина!..
Кінчалася пісня; слова
Змінилися в слово потіхи:
Що там десь, у бога, за муки земнії
Небеснії ждуть нас утіхи.
Слова потішали, а голос і ліра,
Як перш, голосили-ридали,
Лагідна потіха і ясная
Зникали, в жалю
Нема в світі правди!» Сей крик
Не співом, а плачем озвався.
Сей поклик гіркий, безнадійний,
Співцеві у серці віддався,
Мов серце розкраяв… Тяжкії
Співцеві знялися у грудях;
Він кинувся геть, геть від того співання,
Що плачем озвалось по людях.
Пішов він далеко від тої громади,
Але не до білого двору,
Пішов до діброви шукати поради,
До темного смутного бору.
Там довго блукав він по темному борі,
За ним його туга літала.
Вже й нічка настала, засяяли зорі,
І темрява бір залягала.
Співець не вважав ні на тіні ворожі,
Що скрізь від дерев простягайся,
Співець не вважав ні на зіроньки гожі,
Що тихим огнем зайнялися.
Не сходили з мислі йому тії гуки,
То тихі, то сумно-здужалі,
Були в них якісь недоспівані муки,
Якісь недомовлені жалі;
І тяжко йому, невиразнії
Серденько зболілеє стисли,
Співець розпачливо здійняв свої руки,
В очах йому сльози
Якби мені знову колишняя сила,
Якби мені гуки міцнії,
Тоді б мене туга оця не гнітила!..
Ох, співи мої голоснії!..
Коли б же тепер хоч на час, на
Вернути співецьку потугу,
Полинув би спів мій на цілу країну,
Домовив би гіркую тугу!
Не марної слави, не сміху пустого,
Я сліз буду в світі шукати,
Для сліз отих щирих, для смутку
Ще варто і жити, й
На небо він глянув очима смутними,
Од місяця промені
Йому на обличчя стрілами срібними,
В сльозах йому сріблом заграли.
Лагіднеє світло до серця проникло,
Серденько міцніше забилось,
І все, що давно було з пам’яті зникло,
Зненацька так ясно з’явилось.
І співи матусі, й дитячії мрії,
І місячні ночі навесні,
І співи гучнії, мов гімни надії,
Забутії співи небесні
Він все пригадав… Раптом пісня
Навколо геть-геть залунала,
Луну підхопила зелена
І з вітром далеко послала.
Затих соловейко в гнізді на opici,
Затихли веснянки дівочі,
Затихла сопілка вівчарика в лісі,
Затихли пісні парубочі.
Відколи на світі пісні гомоніли,
Такої не чуто ніколи.
Все стихло, а вільгії гуки
Далеко за горн, за доли…6Знов співець у широкому світі,
Знов його наче бога вітають,
Люди сиплють і лаври, і квіти,
Дорогі подарунки складають.
Ясна зала вся світлом палає,
Гомін плескання, громада без ліку.
Гомонить люд, співця викликав
Він придбав собі славу велику!
На кону він.
Мов хвилі
Загули, заревли,
Голоси невгамовні людськії,
Знову квіти дощем полетіли.
Ось він руку здійняв, в ту ж
Стало тихо, неначе в могилі.
Владар був він у тую годину,
Всі корились чаруючій силі.
Ось він руку здійняв, в ту ж
Стало тихо, неначе в могилі.
Владар був він у тую годину,
Всі корились чаруючій силі.
Заспівав, і юрба
Мов життя на той час зупинила;
Прислухалась юрба незчисленна,
Що та нісші доєна
Мені чоло сьогодні
Сей почесний лавровий швець.
Я склоняюсь, бо слава вінчає,
Їй же клониться кожний слівець.
Славо, горда та пишна царице!
Хоч склонив своє чоло співець,
Та не вірить тобі, чарівнице,
Як зрадливому морю плавець.
Не для слави – для вас, мої браття,
Я свій скарб найдорожчий ховав,
Він чистіший, ніж ясне багаття,
І не легко його я придбав.
Скільки сліз було гірких пролито
Їх лічив тільки місяць ясний!
Скільки муки було пережито
Знає те мій садок затишний!
Наче квітка, росою умита,
Так мій скарб від тих сліз розцвітав,
Мов калинонька, сонцем пригріта,
Від палкого жалю виростав.
Місяць промінням смутним,
Цілував його, пестив, кохав,
Але сам своїм серденьком
Я життя тому скарбові дав.
Отже, скарб сей, единий, що маю,
Я вам, браття, тепер віддаю,
Вам і рідному любому краю,
Тож прийміте ви пісню мою.
Недомовлені гіркії
В рідній пісні почув я колись,
Бачив тихії сльози печалі,
Що, мов перли, котились-лились.
Тії сльози, ті перли яснії,
Певне, впали у серце моє,
Бо ще й досі на сльози
Пісня з серця мого устає.
Коли співи мої
Знову викличуть сльози чиї,
То над скарби усі
Надгорода то буде мені.
Я шукаю тії надгороди,
Я за нею подався у світ,
Більш, ніж лаври та гомін догоди,
Мені скаже той тихий привіт.
І судилося так, – я те знаю:
В кожну місячну ніч
Залунає від краю до
Пісня в рідній моїй стороні !
Знайте, браття: хто пісні
Вислухати від мене прийде,
Не забуде він пісні дивної,
Вона в серце йому
Як умру я, імення
Хутко з пам’яті зникне усім,
Хутко-хутко усе
Забувається в світі отсім!
Але поки ще буде на
Хоч єдина людина сумна,
Доти буде між людьми
Моя пісня смутна-голосна.
Довго щирими сими
До людей промовлятиму я;
Я загину, – та довго між
Гомонітиме пісня
Євпаторія, 4 серпня 1891 р.
Зовсім скінчено 1892 p.]
