Вздовж стежки корінь повзко славсь,
Конкретний, як жадання;гриміла збруя раз у разсама, без коливання.
І найгінкіше із деревсахалось гілок власних.
Угору тінь звело, як перст,хоч зовсім було ясно.
Рука бджолою на струнізавмерла, спочивала,і слуха він, як в казаніперекипає
Козача доля в сто сторінпрострелена усяко:то рідко, як шаблючий дзвін,то густо — сім’ям маку.
І знать всякчасно:смерть отут,у полотнищі криці,в сиричнім запахові пут,в малій, як світ,
Та поки келих горенитьі кінь копитом пише,йде в очі широчезна митьй тонка, як волос, тиша.***
