Молюся, знову уповаю,
І знову сльози виливаю,
І думу тяжкую
Німим стінам передаю.
Озовітеся ж, заплачте,
Німії, зо
Над неправдою людською,
Над долею злою.
Озовітесь!
А за вами,
Може,
Безталання
І нам усміхнеться.
Поєднає з
І з людьми і
Спасибі нам.
Й тихо спати ляже.
І примиренному
І люде добрі, і любов,
І все добро.
І встане
Веселий, і забуде
Свою недолю.
І в
Познає рай, познає
І всетворящую любов.
Коло осіннього Миколи,
Обідрані, трохи не голі,
Бендерським шляхом
Ішли цигане.
А йдучи
Звичайне, вольниє — співали.
Ішли, ішли, а потім стали.
Шатро край шляху розп’яли,
Огонь чималий
І кругом його посідали.
Хто з шашликом, а хто і так,
Зате він вольний, як
Колись-то був.
Сидять, куняють,
А за шатром в степу співає,
Неначе п’яна, з
Додому йдучи,
Ой у новій
Полягали спати,
Молодій приснилось,
Що мати сказилась,
Свекор оженився,
Батько утопився.
І..
Цигане слухають,
І де ті люде тут возьмуться?
Оце, мабуть, із-за Дністра,
Бо тут все степ… Мара!
Мара!»
Цигане крикнули, схопились.
А перед ними
Те, що співало.
Жаль і страх!
В свитині латаній
Якась людина.
На
І на руках
Од стужі кров; аж струпом стала.
І довгі коси в
О поли бились в ковтунах.
Постояла, а потім
Коло огню, і руки
На самім полум’ї.
Ну, так!
Оженився неборак!»
Сама собі вона
І тяжко, страшно усміхалась.
Що ж се таке?
Се не мара.
Моя се мати і сестра.
Моя се відьма, щоб ви знали.
Ц и г а н
А відкіля ти, молодице?
В і д ь м
Хто,
Як була я молодиця,
Цілували мене в лиця,
А як стала стара баба,
Цілували б, була б рада».
Ц и г а
Співуча, нічого сказать.
Якби собі таку достать,
Та ще й з
В і д ь м
Я співаю.
Чи то сиджу, чи то гуляю,
Все співаю, все співаю,
Уже забула
А перше добре говорила.
Ц и г а
Де ж ти була, що заблудила?
В і д ь м
Хто, я? чи
Цить лишень, цить.
Он, бач, зо мною пан лежить.
Огонь погас, а місяць сходить,
В яру пасеться
Я в приданках була, впилася.
І молода не
А все то прокляті
З дівчатами такеє
Ще треба Другу одружить.
Піду, без мене не
І в домовину
Ц и г а н
Не йди, небого, будь ти з нами.
У нас, єй-богу, добре жить.
В і д ь м
А діти єсть у вас?
Ц и г а н
Немає.
В і д ь м
Кого ж годуєте єсте?
Кого ви спати кладете?
Кого колишете вночі?
Лягаючи і встаючи,
За кого молитесь?
Ох, діти!
І все діти! і все діти!
Не знаю, де од їх подітись.
Де не піду, й вони за мною,
Вони з’їдять мене
Ц и г а н
Не плач, небого, не журись.
У нас дітей нема й заводу.
В і д ь м
Хоч з гори та в воду.
І відьма тяжко заридала.
Цигане мовчки дивувались,
Поки поснули, де хто впав.
Вона ж не спала, не журилась,
Сиділа, ноги
В гарячий попіл.
Щербатий місяць з-за
І на шатро мов позирав,
Аж поки хмари заступили.
Чом не спиться
Сивому, гладкому?
Чом не спиться
Сироті старому?
Один дума, як би
Достроїть палати.
Другий дума, як би
На подзвін придбати.
Один старий
В пишній домовині.
Другий старий і так
Де-небудь під тином.
І обидва
І гадки не мають.
Убогого не згадують,
А того ще й лають.
Коло огню старий
З люлькою куняє.
Позирає на
Й на подзвін не дбає.
Ц и г а
Чому не ляжеш, не спочинеш?
Зірниця сходить, подивись.
В і д ь м
Дивилась я, вже ти дивись.
Ц и г а
Ми рано рушимо, покинем,
Як не проспишся.
В і д ь м
Не просплюсь,
Я вже ніколи не просплюсь.
Отак де-небудь і
У
Співає
Гаю, гаю, темний гаю,
Тихенький Дунаю!
Ой у гаї погуляю,
В Дунаї скупаюсь.
В зеленому
Трохи
Та, може, ще хоч
Приведу
Дарма! аби собі
Та вміло матір проклинать.
А он, чи бачиш, на
Очима лупа кошеня?
Іди до мене.
Кицю,
Не йде, прокляте бісеня!
А то дала б тобі
З моєї чистої
Стоїть кутя на покуті,
А в запічку діти.
Наплодила, наводила,
Та нема де діти:
Чи то потопити?
Чи то подушити?
Чи жидові на кров продать,
А гроші
Що, добре наші завдають?
Сідай лиш ближченько, отут.
Ото-то й то!
А ти не
Що я в Волошині була.
Я розкажу, як нагадаю.
Близнят в Бендерах привела.
У білих Яссах колихала,
У Дунаєві купала,
В Туреччині
Та додому однесла
Аж у Київ.
Та вже
Без кадила, без
За три шаги охрестила,
А три шаги пропила.
Упилася, упилась!
І досі п’яна!
І вже ніколи не просплюсь,
Бо я вже й бога не боюсь,
І не соромлюся людей.
Коли б мені отих
Найти де-небудь!
Ти не знаєш,
Чи є в Туреччині война?
Ц и г а
Була колись, тепер нема.
Умер найстарший старшина.
В і д ь м
А я думала, що й
Аж уже немає.
Слухай лишень, скажу тобі,
Кого я шукаю.
Я шукаю
Та сина Івана.
Дочку свою
Та шукаю пана,
Того ірода, що, знаєш?..
Стривай, нагадала.
Як була я молодою
І гадки не мала,
По садочку походжала,
Квітчалась, пишалась.
А він мене і набачив,
Ірод!..
І не снилось,
Що я була крепачкою.
А то б
Було б легше.
От набачив,
Та й бере в покої,
І стриже, неначе хлопця,
І в поход з
Бере мене.
У
Прийшли ми.
З москалями на кватирях,
А москалі за
Турка воювали.
Тут дав бог мені близнята,
Якраз против спаса.
А він мене і покинув,
Не вступив і в хату,
На дітей своїх не глянув,
Луципер проклятий!
Пішов собі з москалями,
А я з
Повертала в
Степами, тернами,
Острижена.
Та й байдуже.
У селах
Шлях у Київ.
І що з
Люде
Трохи була не втопилась,
Та жаль було
Близняточок.
То сяк, то
На свою
Придибала.
Одпочила,
Вечора діждалась,
Та й у село.
Хотілось, бач,
Щоб люде не знали.
От я крадусь
До своєї хати.
В хаті темно, нема
Або вже ліг
Мій батечко одинокий.
Я ледве ступаю;
Входжу в хату.
Аж щось стогне,
Ніби
То мій батько.
І
Ні перехрестити,
Ні рук скласти.
О прокляті,
Лукавії діти,
Що ви дієте на світі!..
Я
Хата пусткою смерділа.
От я
Близнят своїх у коморі,
Вбігаю у хату,
А він уже ледве дише.
Я до його:
Тату!
Мій таточку! це я
За руки
Це я»,— кажу.
А він
Шепче:
Я прощаю.
Я прощаю».
Тілько й чула.
Здається, я
І заснула.
Якби
Довіку проспала!
Опівночі прокинулась:
Як у ямі, в хаті.
А за руку батько
Тату! — кричу.—
А він уже так як
Насилу я
Випручала.
Що, цигане,
Якби таку
Тобі дочку.
Що б ти зробив?
Ц и г а
Єй-богу, не знаю.
В і д ь м
Та мовчи вже, бо забуду.
Потім не згадаю.
Дітей, бачся,
Та в засік ховала.
Та очіпок, се вже вранці,
Клоччям вимощала,
Щоб не знать було, що стрига.
Прибралась, ходила,
Поки люде
Надворі робили.
Доробили, положили,
Понесли,
І одна я, як
На полі,
На сім світі… Були діти,
І тих не
Через яр
Та воду носила,
Коровай сама бгала.
Дочку оддавала,
Сина
І…
Ц и г а
Не скигли, бо ти всіх побудиш.
В і д ь м
Хіба я скиглю, навісний?
Ц и г а
Та добре, добре.
Що дальш буде?
Розказуй дальше.
В і д ь м
Що даси?
Навариш завтра мамалиґи?
Я кукурудзи принесу.
Нагадала!
Нагадала!
З дочкою ліг
Завдав сина у
Громадою з
Виганяли… Нагадала.
Я собак
Попід вікнами з старцями.
І байстрят
За плечима.
Щоб
Аж і сам приїхав.
Я до його кинулася,
Забудучи лихо.
Привітав мене, луципер,
Благословив діток,
Та й забрав їх у
Ростуть мої квіти!
Та й виросли.
Сина
Оддав якійсь
У лакеї.
А
Чи твої
Всі поснули?
Ц и г а
Всі поснули.
В і д ь м
Бо щоб не
Мого слова.
Страшно буде.
І ти, старий друже,
Злякаєшся, як
Чи тобі байдуже?
Наталоньку!
Дитя своє!
Ірод нечестивий!..
Занапастив… А до
Посилає в
Мене, бачиш, молитися.
Я, дурна, й ходила,
І молилась… Ні, цигане,
Я марно молилась.
Чи в вас єсть бог який-небудь?
В нас його
Пани вкрали та в
У себе й ховають.
Вертаюся із Києва
Замкнуті покої.
Він узяв її з
Та й поїхав з нею,
З Наталею… Чи чуєш ти?
І остриг, проклятий,
Дитя своє.
Я його
В Волощину.
Та й шукаю,
Совою
Над байраками.
Та діток,
Діточок шукаю,
Наталоньку!..
Ні, ні, ні, ні!
Я шукаю пана.
Розірву!..
Возьміть до
І мене, цигане.
Я медведя водитиму,
А як найду ката,
То й спущу його на його.
Отойді, проклятий!..
Ні, не спущу.
Сама
Загризу… Чи чуєш?
Одружимось, моє серце,
Я й досі дівую.
А сина вже оженила,
А дочка й так буде.
Лазитиме попідтинню,
Поки найдуть
Неживою.
Чи ти бачив?
Там такий
Мій син Іван… Ух, холодно!
Позич мені грошей:
Намиста доброго
Та й тебе повішу,
А сама піду
Дивись: миша,
Несе у Київ мишенят.
Не донесеш, утопиш десь,
Або пан одніме.
Чи я найду моїх діток,
Чи так і загину?
Та й замовкла, мов заснула.
Цигане вставали,
Розбирали шатро своє,
В дорогу рушали,
Та й рушили.
Пішли степом.
І вона,
Безталанна, встала мовчки,
І нібито
Нишком собі помолилась,
Та й
За циганами.
І тихо,
Тихенько
Кажуть люде, що суд буде,
А суду не буде.
Бо вже мене
На сім світі люде».
Із-за Дністра пішли
І на Волинь, і на Украйну.
За селом село минали,
В городи
І марою за
Приблуду водили.
І співала, й танцювала,
Не пила й не
Неначе смерть з
По селах ходила.
Потім разом схаменулась,
Стала їсти, й пити,
І ховатись за шатрами,
І богу молитись.
Щось таке їй
Стара Маріула.
Якимсь зіллям напувала,
То воно й минулось.
Потім її стала
І лікарювати,
Які трави, що од чого,
І де їх шукати.
Як сушити, як
Всьому, всьому
Мар іуда.
А та
Та богу молилась.
Минуло літо, уже й друге,
І трете настало;
Уже прийшли в Україну
Жаль їй чогось стало?
Поклонилась
За науку в ноги,
Попрощалась з циганами,
Помолилась богу;
Та й пішла собі, небога,
На свою
Вернусь,— каже,— хоч
На дочку, на сина».
Не довелось.
Пан вернувся,
Покинув
В Московщині.
А ти
За Дністром шукала.
Сина Йвана
Оддали в
За те, що ти не
Панів шанувати.
До кого ж ти прихилишся?
Нікого немає!..
До людей хились, небого,
Люде привітають.
Пан, вернувшись, занедужав,
Стогне, пропадає.
А вона набрала
Та пішла в
Лічить його, помагати,
А не проклинати.
Не помогла болящому,
Бо не допустили.
А як умер, то за
Богу помолилась.
І жила собі святою,
Дівчат научала,
Щоб з панами не кохались,
Людей не
А то бог вас покарає,
А ще гірше люде;
Люде горді, неправедні,
Своїм судом
Отак вона научала,
Болящих лічила,
А з убогим
Крихтою ділилась.
Люде добрі і
Добре її знали,
А все-таки
І відьмою
Седнев, 1847, марта 7] — 1858, марта 6,
Нижній Новгород]
