Голос зозулі, мов двері на вітрі,в темному лісі протяжно
Хто на порозі стоїть тогосвітнімі прочиняє: хить та хить-хить?..
Зайде і вийде.
Вийде і стане,тишу протяжну за ручку
Клич нерішучий стає дерев’яним,рветься мовчання туге,
І сповиття розриває шовковедемон незримий сухими крильми;голос зозулі — це поштовхи крові,спалахи пам’яті в лоні
Кістку живу люта пилка пиляла,і заганялись зубці, наче
Рід мій зостався по той бік провалля —я ж прикипів, як лишай на
Покликом рівним, гласом облудниммертвих перелік в шерензі іде.
Хто розривав тебе, часе підсудний?
Роде мій древній, де ти, ну де?!
Кістя розтяте лежить по Сибірах,по Біломорах та Соловках.
Пустку лише обляга моя шкіра:вийняли з мене давно
Входять — виходять із мене примари,личчя міняє порожнє єство:і видихається в пазурах пара,душу ж забрали — зоставсь сповиток…***
