Зоря-полонянка

Раніш мороз нагнав на птаство страху,

А нині дощ берези полива.

У бочку із казармового

Накапала водиця дощова.

Чому ж оця деталь упала в очі

Навіщо я про неї

Схиляючись до бочки серед ночі,

Я там знайому упізнав зорю.

І начебто з мого дитинства

Понад душею тихо пропливла.

І це уже не бочка, а

Десь на околиці мого села.

Та мушу визнати собі на горе:

Не довго тішивсь чарами води.

О зоре–сестро, полонянко–зоре!

За що тебе закинуто сюди?

Для тебе небо стало дном дубовим,

Солдат оберігає нас обох.

Мо’, й ти себе не захистила Словом

Отим, котре є одночасно Бог?

Десь, мабуть, людям це навдивовижки,

Я розігнув зболілий поперек.

Допоки ж бовванітимуть ці вишки,

Коли й зоря

І та вже нині зек?