Я відчуваю над твоїм
Прозорої матерії наявність,
Я знаю, то незримий
Показує, що ти – осердя світла.
Ти – світлоносиця, а я – земля,
Заповнена темнотами й насінням.
Торкнись до мене.
З мене й
Пшеничний колос, що жадає сонця.
Ти обертаєш в хліб мою
Теплом ласкавим, лагідністю неба,
Та гину я, коли впадаєш в
І рвеш вогнем мої пшеничні жили.
Ти гніваєшся.
Настає зима.
Мене вкриває снігом моя Мати;
І береже вона мене для тебе,
Бо відає: ти, як весна, прийдеш.***
