Тиняючи на
Понад Елеком, стрів я
Вельми старого.
Наш
І недомучений
Старий той був.
Та у
Якось у полі ми
Та й забалакались.
Згадав свою Волинь
І волю-долю молодую,
Свою бувальщину.
І
В траві за валом посідали,
І розмовляли,
Один другому.
Довгий вік!
Старий промовив. – Все од бога!
Од бога все!
А сам
Дурний не вдіє чоловік!
Я сам, як бачиш, марне, всує,
Я сам занівечив свій вік.
І ні на кого не жалкую,
І ні у кого не прошу я,
Нічого не прошу.
Отак,
Мій сину, друже мій єдиний,
Так і загину на
В неволі.» І старий
Заплакав нишком.
Сивий брате!
Поки живе надія в хаті,
Нехай живе, не виганяй,
Нехай пустку
Іноді нагріє.
І потечуть з очей
Сльози молодії,
І умитеє
Серце
І полине із
На свою
Багато дечого не стало,
Сказав старий. – Води чимало.
Із Ікви в [море]
Над Іквою було село,
У тім селі на
Та на погибель виріс я,
Лихая доленька моя!..
У нашої старої
Малії паничі були;
Таки однолітки зо мною.
Вона й бере мене в
Синкам на виграшку.
Росли,
Росли панята, виростали,
Як ті щенята.
Не одного мене малі.
Отож і вчити
Письму панят.
На
І я учуся.
Слізьми!
Кров’ю!
Письмо те полилося… Нас!
Дешевших панської собаки,
Письму учить?!
Молитись
Та за ралом спотикатись,
А більш
Не повинен знать невольник.
Така його доля.
Отож і вивчився я, виріс,
Прошу собі волі
Не дає.
І в москалі,
Проклята, не голить.
Що тут на світі робити?
Пішов я до
А паничів у
Година тяжкая настала!
Настали тяжкії літа!
Отож працюю я за ралом.
Я був убогий сирота,
А у сусіда
У наймах дівчина.
І
О доле!
Доленько моя!
О боже мій!
О мій єдиний!
Воно тойді було дитина,
Воно… Не нам твої
Судить, о боже наш великий!
Отож вона мені на
Та на погибель підросла.
Не довелось і надивитись,
А я вже думав одружитись,
І веселитися, і жить,
Людей і господа
А
І краму, й пива наварили,
Не довелося тілько пить.
Старої пані бахур
Окрав той крам.
Розлив те пиво,
Пустив покриткою… Дарма,
Минуло, годі…
Тепер і згадувать.
Нема,
Нема, минулося,
Покинув ниву я і рало,
Покинув хату і город,
Усе покинув.
Чорт нарадив.
Пішов я в писарі в громаду.
То сяк, то так минає год.
Пишу собі, з людьми
Та добрих хлопців добираю.
Минув і другий.
На третє літо поз’їзжались,
Уже засватані.
В дворі, гуляли, в карти грали,
Свого весілля
Та молодих дівчат в селі,
Мов бугаї, перебирали.
Звичайне, паничі.
Ждемо,
І ми ждемо того весілля.
Отож у клечальну
Їх і повінчано обох,
Таки в домашньому костьолі.
Вони ляхи були.
Нічого кращого сам
На бачив на землі великій,
Як молодії ті
Заграла весело
Їх із костьола
В возобновленії покої.
А ми й зостріли їх і всіх
Княжат, панят і молодих
Всіх перерізали.
Весілля вмилося.
Не
Ніже єдиний католик,
Всі полягли, мов
В багні смердючому.
А ми,
Упоравшись, пішли
Нової хати, і
Зелену хату і
У гаї темному.
В лугах,
В степах широких, в
Крутих, глибоких.
Всюди хата,
Було де в хаті
І одпочити де було.
Мене господарем обрали.
Сем’я моя щодень
І вже до сотні доростала.
Мов поросяча, кров лилась.
Я різав все, що паном звалось,
Без милосердія і зла,
А різав так.
І сам не знаю,
Чого хотілося мені?
Ходив три года я з ножами,
Неначе п’яний той різник.
До сльоз, до крові, до
До всього, всього я привик.
Було, мов жабу ту, на
Спряжеш дитину на
Або панянку
Розіпнеш голу на
Та й пустиш в степ.
Всього, всього тойді бувало,
І все докучило
Одурів я, тяжко
У вертепах жити.
Думав сам себе зарізать,
Щоб не нудить світом.
І зарізав би, та диво,
Диво дивне
Надо мною
Вже на світ займалось,
Вийшов я з ножем в
З Броварського лісу,
Щоб зарізаться.
Дивлюся,
Мов на небі
Святий Київ наш великий.
Святим дивом
Храми божі, ніби з
Богом розмовляють,
Дивлюся я, а сам млію.
Тихо
У Києві, мов на
О боже мій милий!
Який дивний ти.
Я плакав,
До полудня плакав.
Та так мені любо стало:
І малого
Нудьги тії не осталось,
Мов
Подивився кругом
І, перехрестившись,
Пішов собі тихо в
Святим помолитись,
Та суда, суда
У людей
Перша половина 1848,
Орська кріпость]
