Був ясний день, веселий, провесняний,
До нас у хату крізь вікно
Вривався гомін голосних потоків,
Що бігли вниз по вулиці нагірній,
Вітрець влітав і, мов пуста дитина,
Скидав додолу від стола папери,
За ним влітала ціла зграя гуків,
Все та давно знайома пісня міста,
Але і в ній нові лунали ноти,
Весняні… Та вони лунали не для нас,
Бо не було весни у нашім серці.
Ота весна, що за вікном сміялась,
Нам принесла новини невеселі,
Тюремні вісті: той сидить в неволі,
Недавно взятий, той в тюрмі збожеволів,
А той недавно вийшов, але
Душею й тілом, він же був
Якраз в розцвіті мрій, надій і праці.
Над нами теж, мов туча громовая,
Нависли влади темної погрози.
Така була для нас в той рік весна.
Удвох сиділи ми і розмовляли,
Я сумно слухала товаришки
І безуважно торочки
На обрусі (товаришці той
В тюрмі покійна мати вишивала);
Розповідь та була уривчаста і тиха,
Бо голос був приглушений від туги,
І хутко він урвався, мов струна;
У хаті стало тихо, тільки чутно,
Як гралася товаришки
І ляскала маленьким батіжком,
На стільчику рушаючи в дорогу.
Я, дивлячись на неї,
Ба, що робити?
Не журіться, друже!
Хоч, може, ми і не побачим волі,
Але дитинка ся побачить, певне!..
Що скажеш ти на се, малий
Дитинка ясно глянула на
Розумними, цікавими очима,
А мати шпарко мовила до
Мовчіть, нехай воно сього не чує!
Ви знаєте, дитиною я
Від матері покійної се чула:
Як виростеш, то будеш вільна, доню.
Вона казала се так весело і твердо,
Що я повірила в свою щасливу долю.
І вірила, аж поки не
Тепер моїй дитині се
Іди, іди, моє маленьке,
Дитина знов до забавок вернулась,
Товаришка взяла шиття, я книжку,
Розмова наша більше не велася…1895
