Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна,
Мов дитя, цікава, шепче і розпитує
Хто ти, човне?
Що ти, човне?
Відки і куди пливеш?
І за чим туди шукаєш?
Що пробув?
Чого ще
І повзе ліниво човен, і воркоче, і
Відки взявся я – не знаю; чим прийдеться
Біг мій вічний – тож не знаю.
Хвиля носить, буря рве,
Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.
Хвилі – то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя;
Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я.
Поти лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов:
Вітер гонить, хвиля ломить – і я вже на дно пішов.
Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль?
Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра
Кажуть, що природа-мати нас держить, як їй там тре,
А в кінці мене цілого знов для себе відбере.
Що ж тут думати?
Тримає, то тримає, а візьме,
То візьме – ні в сім, ні в тому не питатиме мене.
Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь
Все одно!
Шукати цілі?
Вік борись, плисти не
Хвиля весело плюскоче та леститься до човна,
Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує
Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил
Се ж не горе!
Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!
Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;
Хоч би й дев’ять не вернуло, то десятий
І дійшов же до пристані.
Та ніде той не дійде,
Хто не має цілі.
Човне, як пливеш, то знай же, де!
Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш.
Таж і в бурю не всі човни гинуть – тим ся ти потіш!
А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти?
Може, іменно тобі ся вдасть до цілі
Стрий, 13 іюня 1880
