Було колись в Буковині
Добре було жити.
Не знали ми, що то
Та що то тужити.
При кобзині зійшла днина,
При скрипочці нічка;
А вна собі молоденька,
Як у траві чічка.
У батенька у Стефана,
В Волощини
Пробувала.
Не
Що багло серденько,
Що хотіла, те й робила:
Гуляти — гуляла,
А хотіла рано встати,
То рано вставала.
А хотіла
В шовкових перинах,
То ненечка
На пальцях ходила,
Журилася, молилася,
Двері
На острішку в’ють голуби,
Вона їх
Не гудіте, голубочки,
На побитій1 хаті,
Не будіте мою
В тисовій кімнаті,
Бо я знаю, коли
Донечку
Не плач, серце Буковино!
Що ж мусиш робити,
Коли така уже
Твоя на сім
Батько помер, неньку вбили,
А
Розібрали добрі
Нібито за своє:
Одну турчин, другу москаль,
Тебе, серце
Буковино, на
Повів німець з
В свою глуху Німеччину,
Головонько бідна!
Та й запродав
У другу
Буковино, серце моє,
Лишенько з тобою!
Шумить, летить наш
Кровавий у море.
А могили
Чорніють, як гори:
Кого ляхи замучили,
Кого утопили,
А хто не ждав, поки втопя,
Сам скочив у хвилю.
Сумно зарув2 наш Сокільський3,
Голосить
Сини мої нещасливі,
Нащо ваша слава,
Нащо думка козацькая,
Батьківськая воля,
Коли усі
У ляцькій неволі!..5Сперли ліси, сперли пашу,
Дров ні хворостини,
Ваші жінки, ваші
Від студені гинуть.
А з-під вас ся
Кровавії ріки
Сини мої, сини мої,
Пропали навіки!
Навіки-сте
У панську неволю,
А нікому
За праведну волю”.
Уступався Юрій Гінда
Нема го на світі;
Уступався
Пішов в землю жити.
Обізвався
Гори мої сині,
Або я вас вирятую,
Або за вас
Стоїть місяць серед неба,
Нікому не світить;
Русалоньки не
На берег ся гріти;
Тілько сови
Собі на коморі,
Та хтозна-що межи
Потихо говоря.
Може, собі нагадують,
Як колись-то
На волоській Буковині?
Було, та минуло!
А може, вни
Про руські соколи:
Чи муть вни ще гнізда
На тім Довгім полі?
Святий знає,— я не
Сердечко щось
Ходім ліпше подивитись,
Що в Плоскім7 ся діє.
Сидить Лук’ян кінець стола,
На руки схилився; .
Сидять кругом депутати8,
Кождий зажурився.
Вернулися сеї
Від цісаря з
І там нема
Головоньці
Цісар сидить на
Та в картах ся грає,
А ті гори
Нехай пропадають!..
Нехай пропадають, нехай погибають!
Коби таки вигиб увесь руський рід!
Так німці си нишком у Відні
Та риють великий, великий нам гріб.
Копайте, панове!
Копайте, здорові!
Хто яму копає, собі їй копає.
Не тому могила, кому їй зробили,
А тому, кого в ню відтак поховають.
А ми підем з
В зелену діброву,
Та витешем
Велику, кедрову,
Та пішлемо до
В німецьку
А самі ся подивимо,
Що наш
Молоденький поробляє,
Та що його
Депутати собі
В хаті на помості?
Скочив Лук’ян із-за
А сором-бо, браття,
А сором-бо
У гуцульській хаті!
Наші батьки не журились,
Та й нам ще не
Журитися!
Наша
Велика, як сонце!..
Ми не платим цісарщину9,
Щоб німці з-за
Справляли нам
На руки, на ноги.
Ми не даєм до прийому10Сини наші бідні,
Щоби цісар
За них собі в Відні.
Не так, браття депутати!
Він цісар для того,
Аби правду святу беріг,
Як бога святого,
Аби нарід ущасливить,
А не закопати!
Ану, хлопці, ану
Коня
Мені мого вороного!
Що буде, те й буде,
А я їду в
До міста до Буди11.
Угре волю добувають,
Поможуть і нашу.
А ви стада
Женіте на пашу.
А як прийдуть з
Від мене вам
Тоді треба, пани-браття,
На коники
А де тепер наш
Глибокий ся точить,
Там мусить кров поточитись,
Панове-молодці!
А тепер ми з карим
В зелені діброви!
Поки верну з Угорщини,
Бувайте здорові!”
