В ставочку Пліточка
Знічев’я зуздріла на удці черв’яка,
І так була раденька!
І думка то була така,
Щоб підвечірковать смачненько:
Ну, дейко! до його швиденько!
То збоку ускубне,
То спереду поцупить,
То хвостика лизне,
То знизу вп’ять підступить,
То вирне, то пірне,
То сіпне, то смикне,
Вовтузиться, ялозиться і пріє,
Та ба!.. та ротеня таке узеньке, бач,
Що нічого не вдіє,
Хоч сядь — та й
Ой горенько мені на світоньку, — мовляє,
За що мене так доля зневажає?
Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
Тим зуби, мов шпички; а нам, на глум, на сміх,
Рот шпилькою неначе простромила!..
Ой правду дядина небога говорила,
Що тільки на світі великим рибам жить!
А нам, малим, в кулак
Так Пліточка в воді на долю нарікає,
А на гачку черв’як все хвостиком киває!..
Черв’як кива — аж ось! Зі
Гульк Щука!.. бовть!..
За удку хіп!
А удка — сіп!..
З води шубовсть в
Ой лишенько! Оце ж як дядина збрехала!..”
Із ляку Пліточка сказала.
І більш не скаржилась на долю пліточок,
За ласенький на удочці шматок:
Що Бог послав, — чи то багато, чи то трошки,
В кушир залізши, їла мовчки!2 листопада 1827 рік
