Атавіза

Морок.

Ніч.

І блисне сонце,

Зникне сну кошмар.

Почуваю, що не сон це,

Що в мені — пожар.

Викличу я співи серця,

Оживуть кущі.

Ранок.

Вранці сміле

Скине обручі.

Сиві прадіди

В грудях встануть враз.

Встануть безвістю закуті,

Вже в останній раз.

Співи матері,

В колисковім сні

Всі слова

Забринять в мені.

Вітряки, хатки, долини,

Січ, зелений гай

Всі ці образи прилинуть,

Скажуть:

Не займай”.

Закуюсь я потім в броню,

Щоб не рушить ран.

Не прокулить мою

Мерзенний кайдан.

Сам я блисну вранці з сонцем,

Як струшу кошмар.

Чую, чую, що не сон це,

Що в мені — пожар.

Морок.

Ніч.

Для себе

Сам собі знайду.

Ти!

Ніщо!

Забув я рани!

Я іду!28.

II. 1917.

Владивосток