Спека бере за зябра

Спека бере за зябра і топить в небі –

Дихай отим блакитним, м’яким, гарячим.

Не поспішай, бо все, що насправді треба –

Бути живим і зрячим, живим і зрячим.

Птаха пливе вгорі, як небесна риба –

Глибше і глибше, неначе от-от потоне.

Скільки з цієї реальності не вистрибуй,

Не перетнеш без болю свої кордони.

Не перетнеш без остраху цю безодню,

Де лиш пісок і вітер будують стіни,

Але живи сьогодні, живи сьогодні,

Бо не помітиш, як сьогодення сплине.

Маєш квиток і маєш свою валізу.

Думай тепер – поїхати чи зостатись.

Спека, як сумнів, у кожну шпарину лізе,

Щоби в тобі гніздитися і зростати.

Шарпнеться потяг – вірветься щось у грудях,

Будеш стояти один на пустім пероні.

Плакати легше одному, аніж на людях.

Вітер читає світ по твоїй долоні…