Довго я виходив із війни,
Пробивав духовне скам’яніння.
Вірші давніх
А де ж вони?
Бракувало щирості й уміння.
Щирості?..
Напевне це не так.
Це мені, сказати б не по чину:
Я на хитрування не мастак
Треба іншу бачити причину.
Відшуміли сили молоді,
Інші обживаються причали.
Я поетом став лише тоді,
Коли всі великі вже кінчали.
Рву дрібне, шукаю головне.
Час, як Бог, підвівши брови грізно,
Втисячне запитує мене:— Чи тобі, поете, не запізно?..
Розум певну слушність відзнача.
Ну а серце, що до правди ласе,
Богові відрубує з плеча:— Сам ти в цьому винен, сивий Часе.
Що було б, якби твоя
Ще в окопах десь
Ту чутливість скрипки і смичка,
Що тепер прийшла в старечі жили?..
Де вже скрипку винести з атак!
То була б для мене люта кара.
Скрипку нам нагадував
У руках старого
Скільки я чинив тяжких дурниць
Те лише сьогодні розумію.
Але навіть перед Часом
Падати не вмів і не зумію.
І тому щодня пишу, пишу.
Щоб відшкодувати давні втрати.
А якщо на старість согрішу
Що ж, тоді вже можете й карати.
