Огорне тишею, обпеленає снігом,до нитки сивої прив’яже — хилитайсь.
Допоки коконадощу ласкавий ніготьне доторкнеться лагідно до нас.
І скресла пам’ять пригадає квітку,розмлоєну, глибоку, мовчазну,і ймення викличе своїх надійних свідків,щоб визначити часу глибину.
Пробуджене єство твоє крилатеполишить оболонку снігову,аби усоте лет свій започатиі довершить орбіту кругову.
Понаджений і кольором, і пахомі скуштувавши солодість утіх,захочеш і собі зрівнятись з птахом,що залітає далі й вище всіх.
Але тонкі твої квітчасті крила —з них обшугались розсипи перги,і проломить повітря затверділетобі забракне простору й
Та знову холод тишею огорне,запеленає серце сповиттям,чекай терпляче нових перетвореньзаради злетів літнього життя.
Проте орбіта меншає щоразу,все нижче й нижче крила при землі,все глибше входить в оболонку пазур,все більше здряпин знати на крилі.***
