У тіні пагорків, процвівши потаймиру,
Звучить колона, як гобоя звук,
Звучить собор камінним Dies irae,
Мов ораторія голодних тіл і рук.
Встає огонь святобливої готики,
Як ватра віри,як стара яса,
І по-блюзнірському піднеслись в
Стрілчасті вежі — пальців гострих дотики.
Рукою обійми холодні жили
І дай рукам своїм
Піднести серце власне
На грановитих списах рим,
Щоб в очі скнарі темних
Заглянуло воно, мов дзвін сухий, забилось.
І тінь впаде із пальців веж, як стилос,
І почекру її на серці не знесеш.
Немов кістляві й люті пута,
На серце ляже слів важкий узор.
Зловіщу повість про собор,
Як в захваті стражденних юрм,
У скреготі зубів і скреготі граніту,
Мов смертний спів,мов клич одчайних сурм,
Щоб пломеніти і гриміти,
Здіймавсь собор на славу феодалу,
Яскриня віри,кишло прощ,
І на лункі тарелі
Вже дзвін його упав помалу,
Мов мідний шаг,офіри мідний шаг.
Так в католицьких висохлих
Бряжчать разки з пахучого сандалу.
На дзвін не йшли, а плазували
Раби та блазні, дуки й королі;
І роззявлявсь собор, немов солодка
Безвольної й самітної землі.
І падали, і дерлись під
Тіла без рук і руки, що без тіл;
Роти, розірвані навпіл,
В камінну бистрину вплітали голосіння.
І, як худа стріла, злітав над ними вгору,
Як рук голодних гостроверхий сніп,
Натхненний корабель
У фанатичнім, виснаженім сні.
Крутилися роки в похмурій веремії,
Та не згасали, щоб ізнов блищать,
Вогні готичних яросних
На щерблених мечах і косах Жакерії,
Бо зводився собор — гнобитель і захисник,
Юрби благання і юрби прокльон,
Й готичний розцвітав трилисник,
Мов хрест, мов квіт, мов псалма і мов сон.
