I Собор

У тіні пагорків, процвівши потаймиру,

Звучить колона, як гобоя звук,

Звучить собор камінним Dies irae,

Мов ораторія голодних тіл і рук.

Встає огонь святобливої готики,

Як ватра віри,як стара яса,

І по-блюзнірському піднеслись в

Стрілчасті вежі —  пальців гострих дотики.

Рукою обійми холодні жили

І дай рукам своїм

Піднести серце власне

На грановитих списах рим,

Щоб в очі скнарі темних

Заглянуло воно,   мов дзвін сухий, забилось.

І тінь впаде із пальців веж, як стилос,

І почекру її на серці не знесеш.

Немов кістляві й люті пута,

На серце ляже слів важкий узор.

Зловіщу повість про собор,

Як в захваті стражденних юрм,

У скреготі зубів   і скреготі граніту,

Мов смертний спів,мов клич одчайних сурм,

Щоб пломеніти і гриміти,

Здіймавсь собор на славу феодалу,

Яскриня віри,кишло прощ,

І на лункі тарелі

Вже дзвін його упав помалу,

Мов мідний шаг,офіри мідний шаг.

Так в католицьких висохлих

Бряжчать разки з пахучого сандалу.

На дзвін не йшли,  а плазували

Раби та блазні, дуки й королі;

І роззявлявсь собор, немов солодка

Безвольної й самітної землі.

І падали,  і дерлись під

Тіла без рук і руки, що без тіл;

Роти, розірвані навпіл,

В камінну бистрину вплітали голосіння.

І, як худа стріла,    злітав над ними вгору,

Як рук голодних гостроверхий сніп,

Натхненний корабель

У фанатичнім, виснаженім сні.

Крутилися роки в похмурій веремії,

Та не згасали, щоб ізнов блищать,

Вогні готичних яросних

На щерблених мечах і косах Жакерії,

Бо зводився собор — гнобитель і захисник,

Юрби благання і юрби прокльон,

Й готичний розцвітав трилисник,

Мов хрест, мов квіт, мов псалма і мов сон.