Я часто не знаю.
Не знаю, де
Стають золоті, де багряно-тривожні,
Не знаю, де міра вготована
Й нащо мої клекоти сині спроможні.
Не знаю.
Не відаю.
І
Перед відомим (відомим для кого?),
Своєму коневі кую свою
І в губи цілую зорю дорогу.
Крапчасті напасті, роковані роки,
Чоласті незвідані вади “не знаю”.
Не знаю, де блиснуть вогнем мої
І що принесе мені пам’ять з Дунаю.
Та знаю: мене колисала
В калиновім лузі тонкими руками,
Й калинова кров, як і пісня єдина,
Горить в моїм серці гіркими
Літературна Україна”, 16.
XI.1962
