Калинова баляда

Я часто не знаю.

Не знаю, де

Стають золоті, де багряно-тривожні,

Не знаю, де міра вготована

Й нащо мої клекоти сині спроможні.

Не знаю.

Не відаю.

І

Перед відомим (відомим для кого?),

Своєму коневі кую свою

І в губи цілую зорю дорогу.

Крапчасті напасті, роковані роки,

Чоласті незвідані вади “не знаю”.

Не знаю, де блиснуть вогнем мої

І що принесе мені пам’ять з Дунаю.

Та знаю: мене колисала

В калиновім лузі тонкими руками,

Й калинова кров, як і пісня єдина,

Горить в моїм серці гіркими

Літературна Україна”, 16.

XI.1962