Все в світі спільне… спільний
Я ж маю лише голос
Нічого не привласнив про запас,лише тебе, любове, я примислив.
І шепотів, і думав: ти — моя…ввібрав тебе у зір, вдихнув в легені,ти ж, як вода весняна з ручая,зміливши душу, витекла із мене.
Навіть печаль належить не мені,а тільки біль, бо голос мій, як рана,і запісоч зосталася на дні,до губ луска присохла
Чого ж я так жаждиво воду пиві брость твою прищеплював до себе,ось вихлинає горлом біль тупий, —ти відчахнулась уві сні від
І що не день, то я не той, не свій,себе вчорашнього я видихав сьогодні,і, як воскреслий Лазар, рву сувій,аби звестися з спільної безодні.
І так вдивляюсь пильно в дерева,в листки, в піски, у ріняки нечулі,немов все суще — плоть моя жива,яка колись від мене відчахнулась.
А все довкола мене удає,що ми — чужі, що навіть не знайомі,і що життя у кожного своє,і не доводиться ніким ніхто нікому.
І я чиню безглуздя, що тулюлистки до губ, і гладжу кожен камінь,і шепочу: — Люблю, люблю,
Все, що було, усе, що стане нами.***
