З базарів Страшного
Або Базар на Страшному
Через плече завинувшися в
В два вуха сповивальних, в совість-грушу:
Так дихають, з легень каміння свище),
Два потопельники тримають в ложці сушу,
Їм здерли шкіру, відсвітом зайшовши.
В повітрі шлунки-пащеки літають
Жеруть подоби: гільзами з
Потвори сиплються, де в три русла з затінень(то плазмою дзюрчить, то лоєм
Сліпучий живчик порожнини
Через провалля тельбухом
Й підземне серце по струмочку з
Через моря окапин і обвуглень.
В зір заховавшись, розчерками
Передчуття, що запеклось і збігло,
Відкривши звуку животворні багна,
Як з кратеру, шпичасту браму,
Смичком виводить, на рожеве збившись.
Зворотний біг: валує в лійках осінь
Сургучний накип на листках виносить:
Розкидано двоповерхову віспу
Над згарищами вікна вітру виснуть
Назад, в росинне повернуло наступ.
Всі проміжні, що від грози не згасли,
На паличці буття чвалають в гості,
На шворці – гору, що калічить
Гора з народження рожева,
Всіх піднебінням розмежовує).
Два потопельники, не подолавши гущі,
Без захисту на папороті гуснуть.
Крізь соляну реторту тягнуть
Розтявши хрящ-завісу,
Світ кроквами, і вже нові світила,
Об’єднані, як полум’ям,
Тут Суд Страшний, а там потоп дошкулив
Скляними дошками всі проміжки
Старих подоб, щоб скинувши, тяжкими
Й на повну волю – поносив і кинув.
З долин до неба пащі мелють
Вир з душогубів, мавп і ошуканців,
Що відриваються з палючої
Повз мацаки (скрізь ляпа кров і слина),
Хрусталиками хрустячи так рясно,
Що тільки нитку залишають в русі.
Ніде нема ні прикриття, ні впину,
Несе вперед, як не волай на поміч.
Подоба, стать – минулося, тільки спомин.
Людино – кінь рослинного
Дихнув – і світ на частки перекраяв:
Де вдосвіта лягли з Страшного Суду,
В зелену шкірку холодку присяде,
Корою відгороджений від
Скрізь – плоті купи, зайвий мотлох).
Крик-глечик, як панчоху, з
На погляд натягнувши, спідніх
Усе кутасте потріпав – і кругле,
Світ на очах в нову подобу пухне).
Два потопельники тримають в ложці сушу:
Блищать тіла, потік людей крізь
Наосліп до землі (о, невгасимі
Пересудів і поминальних
Із лійкою стоять на небі судді:
В сумлінні ловлять карасів,
А їм теля печінку ссе.
Над ними пащеки розпечені несуться
Перепроваджують до небуття і суту;
Тримаються: хто – боячись, хто – мужньо,
Хоча від них самі лиш духа мощі.
Тече жовток на плавники й зіниці:
Занурився і виплив через
Усеохопного, з самих тичинок, ока,
Що побороло плину вгинний
І з прірви вирок вирвами розносить:
Набік – душа, порічками волосся,
Набік тіла – плечима потяглося,
Свідомість восьминогом.
Тільки віддих,
Весь заграва, на видноколі видно:
Єдиний і останній, той, що є.
Два потопельники…
