Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або тиось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде —кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ —я і не я вже, розбуджена в генах,тут на землі я шукаю хоч слідроду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,може, бальзам на занедбані душі —спогад криниці і спогад вікна,спогад стежини і дикої груші…
