В вечірню, химерну годину,
Як обрій гине в імлі,
Не раз без руху застигну,
І тужно стане мені.
Згадаю зимовий
І фастівський вокзал,
Здригнуться од холоду плечі,
А в серце ввіп’ється жаль.
І встане знову в
Той дев’ятнадцятий рік
Розправи, пожежі
І сотні мерців,
Тоді я зустрів на
Дівчину, просту
Вона, як ще були червоні,
Служила в
Більшовику”.
Наше далеке
Недовгий тривало час,
Вона розмовляла
І дзвінко сміялась не раз.
Сьогодні знову під
Чогось пригадав її
До речі чи не до речі,
Дозвольте вповісти мені.
У Фастові на
Марійка з
Сиділа в третій залі,
Чекала дзвінка.
Не була вона більшовичка
Дівчина, просто
Мізерна,
Коректорка з
Більшовика”.
Вертала до Києва з дому,
З Волині, із села,
А в ногах відчувала втому,
З Житомира пішки йшла.
На лівім боці
Торбинка, як у калік,
Шматочок хліба і
Загорнуто в
Більшовик”.
В залі блищали
Денікінських сіпак,
Обличчя п’яні, червоні,
А очі – вовкулак.
Марійка вийняла
З торбинки і хліба шматок;
Розклала і снідати стала,
Доки не вдарить дзвінок.
Враз за її
Гримнув підпилий крик
Один з офіцерського
Ти відіш?
В Фастові на
Схитнувся маленький труп
Вітри, мов собаки хворі,
Виють, в дротах гудуть.
Бийте, вітри,
Туди, в волинське село,
Сповістіть рідню про драму,
Де снігом труп занесло.
Дзвоніть у світи червоні,
Хай знають пригоду сумну,
Хай прийдуть, як буйні коні,
І розпорошать зиму.
У Фастові, на вокзалі,
Розітнувся третій дзвінок,
Потяг вирушив далі,
А в ньому сотні жінок.
Тільки одна
Сама залишилась
Кров на замерзлих рейках,
І на семафорі труп.……………………………….
Як їду до Білої
І фастівський бачу вокзал,
Згадаю обличчя мертве,
І в грудях загрузне жаль.
А
И.
IA
NS
