И тут он явится.
К тебе.
Не раз станцевавшей на людских сердцах,
давно позабывшей о расе, гендере, поле.
Читаешь стихи, словно одна в диком поле
со своим «Кохай всупереч долі». [UA]
Але навіщо?
Порушуєш собою тишу.
Зараз в залі, потім — у нього вдома.
Крапка.
Крапка.
Крапка.
Але домалюєш кому.
Бо так робиш завжди: себе віддавши,
кажеш «На цьому досить».
Але хтось, як на зло,
знову на каву
запросить.
Відмовиш. Абстрагуєшся. Дзвінок у двері.
Скільки віршів про нього вже на папері?
І знову
із всіх твоїх крапок, мила, виходить — кома.
То ж, будь ласка, якщо прийшов,
хоча б відкрий мені колу.
