Дано нам слово для довіри,
щоб приручить найменням звіра,
безрідну квітку захиститьі сполучити жар сузір’яз моїм теплом в єдину нить.
У слові, злитім із жаданням,
мов пломінь, схопиться питанняпро всю доцільність йменування,
про грань між радістю й стражданням,
хоч рветься часто долі нить.
Навіщо в слові зволікання — якщо одвітчик все мовчить.
Розділені повітрям чистимі словом,
зрадженим у мислі,
ми обертаєм для користідовільний безневинний звук,
хоч прагнем криком волокнистимнадійних досягти сполук.
Але де тонко, там і рветься,
хоч довга ниточка прядеться,
та хто спасенно відгукнетьсяна твій прощальний хриплий звук?
А павутин омана тчеться — самовиснажливий павук!
І слово, як метелик, в’ється,все вислизаючи із
Прийми обітницю мовчання,
звільнись від мови й запитання — є німота для раювання,
а слово… слово — для розпук
