Води і люди!
Ви вічний, могутній рух!
Нестримні діти природи,
Спонука спонук.
Ви – дух!
Ви – сила!
Води і люди.
Ні гори, ні
Не стримають
Стромих доріг,
Не вдержать навальний ваш біг
Ні простори пустелі,
Ні примари богів
На хмарній небесній стелі.
Не вдержаться гори,
Де ваша сила пройде,
Звузяться сині простори,
Бог упаде,
А рух ваш не згасне ніколи,
Ніколи!..
Ніде!..
Перед променем вашим
Кришиться криця,
Кремінь, граніт,
Перед поглядом вашим
Зникає запона тисячоліть,
Перед голосом вашим
Мовчання смерті стоїть,
Розкрите – одверте.
О водоспаде,
Танцюристе перлистий!
Зі свого
Водяного
На твердому
Ти вічно цвітеш свій
До сухої землі,
Мільйонами струнних гілок
Міріадами перлів-квіток.
Оддаєшся траві,
Кропиві
Над рівчаками доріг,
Гониш стрункі
Соковито-зелених пальм догори.
Мерзне дрібна
В холодній твоїй росі,
А сіра маслина
Дерево Сходу
Мідяними
Висикає твій сік,
Вічний коханку землі.
Отже ж і я,
Я, твій безсмертний коханець,
Люба земле моя,
Розіллюся
На просторах
І нестримною
Людство заплю.
Донизу!
До низу з верхів самоти!
Додолу!
Додолу лети,
Буйний Дунаю!
Шумом
В долах розтану,
На скелях
Оком
Глибінь долин я зміряю.
Розженусь, розбіжусь
І в море голів увіллюсь,
Де злидні,
Де горе нужденних.
До темних провалів,
Поборених, зморених,
Закутих, пригноблених,
До сірих пустель,
До безодень безплодних,
До безкраїх степів-бідняків,
До задимлених гаваней вигнанців
Скрізь розіллюсь,
Зіллюся з
Зітхань і сліз.
Униз!
Униз!
До скам’янілого глибу,
В засохлу скибу,
Водоспаде, спустись!
Мусиш
Вічного трибу:
Униз!
Униз!
Хто роздаровує силу свою,
Непомітно стає багачем.
Каскадами вуст,
Джерелами
Дарунуки свої розіллю
Я велику
Уночі роздаю.
Беріть мою силу!
Беріть її!
Дарую, що маю,
Свою любов!
Буду розтрачуватись до краю,
Знову і знову,
Бо знаю я:
Невичерпні глетчери землі,
Невичерпні джерела серця!
З
И
И”,
И, 1925 р.
