В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у
І понад Індом і
Свої ягнята і
На полі вольнім вольно
Чабан було в своєму раї.
І гадки-гадоньки не має,
Пасе, і доїть, і
Свою худобу та
Аж ось лихий царя
З законами, з мечем, з катами,
З князями, темними рабами.
Вночі підкрались,
Отари з поля; а пасущих,
І шатра їх, убогі кущі,
І все добро, дітей малих,
Сестру, жену і все взяли,
І все розтлили, осквернили,
І осквернених, худосилих,
Убогих серцем,
В роботу-каторгу.
За днями дні.
Раби мовчали,
Царі лупилися,
І Вавілони муровали.
А маги, бонзи і
Неначе наші
В храмах, в пагодах годувались,
Мов кабани царям на
Та на ковбаси.
І
Самі собі
Храми, кумирні, олтарі.
Раби німії поклонялись.
Жидам сердешним заздро стало,
Що й невеличкого
І з кизяка хоч
У їх немає.
Таки старого Самуїла,
Щоб він де хоче, там і взяв,
А дав би їм, старий, царя.
Отож премудрий прозорливець,
Поміркувавши, взяв
Та взяв од козлищ і
Того Саула
І їм помазав во царя.
Саул, не будучи дурак,
Набрав гарем собі
Та й заходився царювать.
Дивилися та
На новобранця
Та промовляли, що й
Таки не дурні.
Ач
Собі ми виблагали в
Самодержавця».
А
Бере і город, і аул,
Бере дівча, бере ягницю,
Будує кедрові світлиці,
Престол із золота кує,
Благоволеньє
Своїм всеподданнійшим голим.
І в багряниці
Ходив по храмині, ходив,
Аж поки, лобом неширокий,
В своїм гаремі одинокий,
Саул сердега одурів.
Незабаром зібралась
Панове чесная громадо!
Що нам робить?
Наш мудрий цар,
Самодержавець-господар,
Сердешний одурів.
Панове!
Чи нам його тепер лічить?
Чи заходиться та
Царя здоровшого?» По мові,
По мудрій раді
Смутнії пастирі.
В
В новій палаті цар не спить,
Не їсть, не п’є, не гомонить.
А мовчки долі, всемогучий,
Дере порфіру на
І ніби морщить постоли,
Плете волоки,
І у кедрових стін
Про батькове осля питає.
То возьме скіпетр і заграє,
Мов на сопілці.
Чабани,
Веніамінові внучата,
Тельця отрокам принесли,
Щоб їм дозволено
У сінях царських.
Сивоборода,
Рідня Саулова пузата,
Та ще й гусляра привела,
Якогось чабана
І вийде цар Саул, і
Чабан співає,— на
Саул прочумався та й ну,
Як той москаль, у батька, в
Свою рідоньку
І вздовж, і впоперек хрестить.
А гусляра того
Трохи не вбив.
Якби він знав,
Яке то лихо з його вийде,
З того лукавого Давида,
То, мов гадюку б,
І ядовитую б
Гадючу слину.
А
Плугами, ралом не
Прокляту ниву:
Колючим терном.
Горе!
Горе!
Дрібніють люде на землі,
Ростуть і висяться царі!13 октября [1860,
С.
Петербург]
