Стукіт

Криє затінком суничним літній ліс,струмує шелест: густіша… крок повільнийуповільнює дорогу, що, стискаючись, все

Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає,чи шляхи рівніші стали,від коліс, можливо, довші?

Та за обрієм знов

Тільки з вежі часу чути стукіт серця,тупіт чути!..

Лопотить дитя по стежці,жінка бульбу вибирає,яблука об дах гуркочуть, тешуть ґонт,на бубон шкури натягли,та крок

Стукіт

Джерело — пульсарій часу,бачу, як воно чорніє!..

Зяє отвором смоктучим,все вбирає до краплини.

І струмок назад пульсує,і щохвилі серце

Стукіт

Тіло зменшується втричі,і річки назад струмують:супротивна хвиля часу всю теперішність спиняє:гонить, гонить води вгору,і трави зелена піна піднялась понад верхів’я.

Тоне шум в глибинах тіней.

Серце стовбури рахує, мітить стукотом повітря —зяють сині ополонки.

Стукіт чу-ти.

Він відлунює у пучках і стіні передається,в скронях, в грудях стукіт

Ложка цокає об зуби — стукіт чути.

А лопати ґлей довбають — стукіт чути.***